Папа Франциск про дбання про спільний дім (32)

Роздумуючи у п’ятому розділі енцикліки «Славен будь» над деякими напрямними лініями та вказівками до дії, Святіший Отець вказує на необхідність різних форм діалогу, серед яких – діалог між політикою та економікою. За його словами, «політика не повинна бути підпорядкована економіці», а економіка, у свою чергу, – «нормам та парадигмі максимального успіху технократії».

Як зауважує Глава Католицької Церкви, якщо мова йде про спільне добро, то сьогодні існує необхідність в тому, що «політика й економіка повинні в діалозі рішуче поставити себе на служіння життю». «Порятунок банків будь-якою ціною, коштом населення, без твердого рішення переглянути й реформувати всю систему, ще раз стверджує абсолютне домінування фінансів, що не має майбутнього та зможе лише породжувати чергові кризи після довгого, коштовного та показного лікування», – пише він, зазначаючи, що фінансова криза 2007-2008 років була нагодою розвинути нову форму економіки, «уважнішу до моральних принципів» та давала змогу по-новому регламентувати «спекулятивну фінансову діяльність».

«Але, – стверджує далі Папа, – не було реакції, яка би призвела до переосмислення застарілих критеріїв, які й надалі керують світом. Виробництво не завжди є раціональним, часто буває пов’язаним із економічними змінними величинами, які приписують продуктам вартість, яка не відповідає дійсній. Це дуже часто зумовлює надвиробництво деяких товарів, що супроводжується непотрібними екологічними наслідками, що, одночасно, шкодить багатьом регіональним економікам. “Фінансова бульбашка”, зазвичай, є також “бульбашкою виробництва”. Врешті-решт, відсутній рішучий підхід до реальної економіки» (189).

Слід пам’ятати, що захист довкілля «неможливо забезпечити виключно на основі фінансового обрахунку видатків та прибутків», адже довкілля – це «одне з тих благ, які ринкові механізми не здатні захистити». Святіший Отець ще раз підкреслює, що «слід уникати магічного сприйняття ринку», що спонукає думати, що проблеми можна подолати лише «зростанням прибутків підприємств та окремих осіб». Чи ж реалістично очікувати, що той, хто одержимо шукає максимізації прибутку, «задумається над наслідками для довкілля»?

«У рамках схем рентабельності не залишається місця для того, щоб замислитися над ритмами природи, періодами її дегенерації та відродження, над складною структурою екосистем, які можуть зазнати серйозної шкоди від людського втручання. Крім того, коли йде мова про біорізноманітність, то, щонайбільше, про неї думається, як про резерв економічних ресурсів, який можна буде використати, але не береться серйозно до уваги дійсна цінність речей, їхнє значення для людей та культур, як також – інтереси та потреби бідних» (190).

Як зауважує Папа, реакцією на такі перестороги, іноді, є звинувачення у «ірраціональному пригальмовуванні людського прогресу й розвитку». «Ми ж, – наголошує він, – повинні переконати себе в тому, що сповільнення окресленого ритму виробництва та споживання може звільнити простір для іншого варіанту поступу та розвитку». А тому зусилля, спрямовані на врівноважене використання ресурсів, є «інвестицією, що може принести економічну користь вже у середньостроковій перспективі». «Якщо не обмежувати свого кругозору, то зможемо відкрити, що диверсифікація інноваційного виробництва, яка має менші наслідки для довкілля, може бути дуже рентабельною. Мова йде про те, щоб відкривати шлях для відмінних можливостей, які не означають стримування людської креативності та її мрій про поступ, але, радше, по-новому спрямовують цю енергію» (191).