Папа Франциск про дбання про спільний дім (22)

Роздумуючи у третьому розділі енцикліки «Славен будь» над темою «Людський корінь екологічної кризи», Папа Франциск, пропонує, серед іншого, задуматися над наслідками сучасного антропоцентризму, який стверджує, що центром всесвіту є людина. Окрему увагу у цьому контексті він присвятив темі захисту світу праці, адже «в будь-якій формі інтегральної екології, яка не виключає людську істоту, необхідно інтегрувати цінність праці».

Глава Католицької Церкви пригадує, що згідно з біблійною розповіддю про створення, Бог поставив людину у створеному саді не лише оберігати його, але й обробляти, щоб він приносив плоди. Таким чином, «втручання людини, яке сприяє розсудливому поступові створіння – це найвідповідніший спосіб дбання, тому що включає готовність стати Божим засобом для того, щоб виявити можливості, які Він Сам вклав у речі» (124).

Якщо намагаємося зрозуміти, «якими повинні бути належні стосунки людської істоти зі світом, який її оточує», то відразу зауважуємо необхідність «правильної концепції праці», адже мова йде про «сенс та мету впливу людини на дійсність». І це стосується не лише ручної праці та обробітку землі, «а будь-якої діяльності, яка включає якесь перетворення існуючого, починаючи від опрацювання соціального дослідження аж до проекту технологічного поступу», адже «будь-яка форма праці припускає ідею стосунків, які людина може чи повинна встановити з чимось відмінним від себе» (125).

Зазначаючи, що християнська духовність, якій притаманний не лише подив споглядання створіння, розвинула також багате розуміння праці, Папа наводить приклад довгої монашої традиції. На зорі монашества, як знаємо, це була втеча від світу, спроба віддалитися від міського занепаду. Але згодом святий Венедикт постановив, щоб його монахи жили у спільноті, поєднуючи молитву, навчання та ручну працю. «Це впровадження ручної праці, пронизаної духовним сенсом, виявилося революційним», – зазначає Святіший Отець, пояснюючи, що це призвело до шукання «зрілості й освячення у поєднанні між зосередженням та працею», а такий спосіб переживання праці «вчиняє нас здатнішими дбати про довкілля та його шанувати», спонукаючи до «здорової поміркованості» (126).

Далі Глава Католицької Церкви стверджує, що хоч людина є «автором, центром та метою суспільно-економічного життя», коли вона «втрачає здатність споглядати й шанувати», то створюються передумови для «викривлення сенсу праці». Оскільки людина здатна «стати відповідальним здійснювачем покращення свого матеріального стану, морального поступу та повного виконання свого духовного призначення», то праця повинна стати «середовищем цього багатозначного особистого розвитку», який стосується різних вимірів життя, таких як креативність, спрямованість у майбутнє, розвиток здібностей, здійснення цінностей, спілкування з іншими, наставлення до поклоніння Богові. А це вказує на пріоритетність доступу всіх до праці, не зважаючи на «обмежені інтереси підприємств та дискусійної економічної раціональності» (127).

«Ми покликані до праці вже з моменту створення. Тому не слід намагатися дедалі більше замінювати людську працю технологічним поступом: так чинячи, людство могло би завдавати шкоди собі самому. Праця є необхідністю, частиною сенсу життя на цій землі, шляхом дозрівання, людського розвитку та особистого здійснення», – зазначає Папа, додаючи, що у світлі цього допомога бідним грошима завжди «повинна бути лише тимчасовою відповіддю на невідкладний стан», а справжньою метою повинно бути створення «нагод для гідного життя завдяки праці».

«Однак, спрямування економіки посприяло такому типові технологічного поступу, який має на меті зменшення виробничих затрат за рахунок скорочення робочих місць, заступаючи їх машинами. Це ще один спосіб того, як діяльність людської особи може обернутись проти неї самої», – додає Святіший Отець, вказуючи й на те, що скорочення зайнятості має негативні економічні наслідки, спричиняючись до «поступової ерозії соціального капіталу»: «Відмова від інвестицій в людей задля негайного отримання якнайбільшого прибутку є найгіршим вкладенням для суспільства» (128).

Далі Глава Католицької Церкви ділиться думками про те, що для того, «аби й надалі існувала можливість зайнятості», необхідно підтримувати таку економічну модель, «яка сприятиме виробничій диверсифікації та підприємницькій креативності». Як приклад, він наводить існування «великої різноманітності» аграрних і продовольчих систем, завдяки яким живиться більша частина населення землі, використовуючи невелику частку землі та води і виробляючи меншу кількість відходів. Натомість, «економічні системи великого масштабу» змушують дрібних господарів продавати землі чи відмовлятися від традиційних форм тваринництва, а коли ж вони намагають розвинути інші форми виробництва, то зустрічаються із труднощами доступу до ринків, адже «торгівельна й транспортна інфраструктура служить великим підприємствам».

За словами Папи, влада має право та обов’язок надавати підтримку дрібним виробниками та диверсифікації виробництва. «Тільки саме проголошення економічної свободи, в той час, як реальні умови унеможливлюють багатьом отримання дійсного доступу до неї, або коли зменшується доступ до праці, стає суперечливим дискурсом, який ганьбить політику, – зазначає Святіший Отець. – Підприємницька діяльність, яка є благородним покликанням, спрямованим на виробництво багатства й покращення світу для всіх, може бути дуже плідним способом для розвитку регіону, в якому вона здійснює свою діяльність, особливо тоді, коли розуміє, що створення робочих місць є незамінною частиною її служіння спільному добру» (129).