Папа Франциск про дбання про спільний дім (20)

Роздумуючи у третьому розділі енцикліки «Славен будь» над темою «Людський корінь екологічної кризи», Папа Франциск, пропонує, серед іншого, задуматися над наслідками сучасного антропоцентризму, який стверджує, що центром всесвіту є людина. Він зазначає, що сучасний антропоцентризм, як би це парадоксально не звучало, «поставив технічні рації понад дійсністю», чим «применшується притаманна світові цінність». «Але якщо людська істота не відкриє свого справжнього місця, то належним чином не зрозуміє себе саму та закінчить заперечуванням самої себе» (115).

Як зауважує Глава Католицької Церкви, в епоху модернізму ми стали свідками «помітних антропоцентричних крайнощів», які й сьогодні в новій формі «і надалі загрожують будь-якому посиланню на щось спільне та будь-яким спробам зміцнення соціальних зв’язків». Це вимагає «наново приділити належну увагу дійсності, з обмеженнями, які вона накладає, що, у свою чергу, становить можливості для здоровішого та плідного розвитку людини й суспільства». Викривлене представлення християнської антропології призвело до поширення «помилкового розуміння стосунків людської істоти зі світом». «Натомість, правильною інтерпретацією поняття людської істоти, як володаря всесвіту, є розуміння її, як відповідального розпорядника» (116).

Відсутність турботи про обмежування шкоди, завданої природі, та екологічних наслідків прийнятих рішень, є лише «очевидним відблиском незацікавленості у визнанні послання, яке вписане в структурі самої природи». «Коли в тій самій дійсності, наприклад, не визнається важливість бідної людини, людського ембріона чи людини з особливими потребами, то важко почути волання природи. Все між собою пов’язане. І якщо людина проголошує себе незалежною від дійсності та настановляє себе абсолютним володарем, то руйнуються самі ж основи існування», – зауважує Святіший Отець, пояснюючи це словами свого попередника святого Івана Павла ІІ: «Замість того, щоб здійснювати свою роль Божого співробітника в ділі створіння, людина ставить себе на місце Бога, чим викликає бунт природи» (117).

«Така ситуація, – стверджує Папа, – веде нас до постійної шизофренії, яка починається з вивищення технократії, що не визнає за іншими істотами притаманної їм цінності, завершуючи запереченням будь-якої особливої цінності людської істоти». Однак, без посилання на притаманні людині характеристики, неможливі нові стосунки з природою, «не існує екологія без адекватної антропології». Якщо людину вважати лише «однією з-поміж інших істот», це веде до послаблення «усвідомлення відповідальності», адже «неможливо вимагати від людини якихось зобов’язань щодо світу, якщо, одночасно, не визнаються і не цінуються її особливі можливості, такі як здатність до пізнання, воля, свобода та відповідальність» (118).

Далі Святіший Отець наголошує, що «критика викривленого антропоцентризму» не повинна відсувати на другий план «цінність міжособових стосунків». «Якщо екологічна криза є виявом чи зовнішнім проявом етичної, культурної та духовної кризи сучасності, то ми не можемо піддаватися ілюзії оздоровлення наших взаємин з природою й довкіллям без оздоровлення всіх фундаментальних людських стосунків. Коли християнська думка домагається визнання особливої цінності людської істоти понад іншими створіннями, то дає простір для цінування кожної людської істоти, прищеплюючи, таким чином, визнання іншого. Наше відкриття до інших, кожен з яких є “ти”, здатне пізнавати, любити й вступати в діалог, не перестає бути великою благородною рисою людської істоти. Тому, з огляду на належні стосунки зі створінням, немає потреби в тому, щоб применшувати соціальний вимір людини чи її трансцендентний вимір, її відкритість на божественне “Ти”. У дійсності, неможливо запропонувати взаємини з довкіллям, які би випереджували стосунки з іншими людьми та з Богом» (119).

Оскільки все є між собою пов’язаним, то Глава Католицької Церкви наголошує на тому, що «захист природи є несумісним з виправданням аборту», адже хіба можна здійснити «виховний шлях, спрямований до прийняття слабких істот, які нас оточують», коли «відсутній захист людського ембріона» (120).