Папа Франциск про дбання про спільний дім (15)

«Чому у цей документ, звернений до всіх людей доброї волі, вставлено розділ, який стосується постулатів віри?» – таким запитанням Папа Франциск розпочинає другий розділ енцикліки «Славен будь», який має назву «Євангеліє створіння», пояснюючи, що «наука та релігія, які пропонують відмінні підходи до дійсності, можуть входити в інтенсивний діалог, продуктивний для обох сторін» (62).

У світлі того, що всі ми, істоти всесвіту, «були створені тим самим Отцем», Папа вказує на те, всі створіння «з’єднані невидимими узами», формуючи своєрідну «вселенську родину», яка спонукає до «священної, щирої та покірної пошани». Наслідком тієї єдності є те, що «опустелення ґрунту є немовби недугою кожного з нас», а «вимирання якогось виду – немовби каліцтво» (89).

Однак, перестерігає далі Наступник святого Петра, «це не означає прирівнювання всіх живи істот та відбирання в людської істоти тієї особливої цінності, яка, одночасно, включає величезну відповідальність». Як також не означає «обожнювання землі, яке би позбавляло нас покликання співпрацювати з нею та її захищати». У цьому контексті Папа вказує на недопустимість ситуації, в якій зусилля на захист однакової гідності між людьми є меншими, ніж боротьба за збереження якогось природного виду.

«Без сумніву, – пише він, – ми повинні турбуватися тим, щоб до інших живих істот не ставитись безвідповідально, але наше несприйняття повинні викликати, насамперед, величезні нерівності, які існують між нами, оскільки ми й надалі толеруємо той факт, що дехто вважає себе гіднішим від інших» (90).

За словами Святішого Отця, «справжнє почуття глибокої єдності з іншими істотами природи» неможливе, якщо у нашому серці «відсутнє співчуття та турбота про інших людей». Він називає очевидною «непослідовність» того, хто щиро бореться із браконьєрством тварин, яким загрожує вимирання, залишаючись байдужим до проблеми торгівлі людьми чи до потреб бідних. «З іншого боку, – додає Глава Католицької Церкви, – коли серце справді відкрите на загальну спільність, то ніщо й ніхто не виключений із цього братерства». Тому, байдужість або жорстокість в ставленні до інших створінь завжди якоюсь мірою перетворюється «у ставлення, призначене іншим людям», адже «серце – одне і те саме» (91-92).

Далі Папа роздумує над загальним призначенням благ, зазначаючи, що «сьогодні як віруючі, так і невіруючі згідні в тому, що земля є спільною спадщиною, плоди якої повинні служити для користі всіх людей». Це означає, що «будь-який екологічний підхід повинен включати соціальну перспективу, яка рахуватиметься з фундаментальними правами найзнедоленіших». Тому слід пригадати про принцип «підпорядкованості приватної власності принципові загального призначення благ», через що «християнська традиція ніколи не визнавала абсолютним і недоторканим право на приватну власність, підкреслюючи соціальну функцію будь-якої форми приватної власності».

Папа Франциск цитує повчання свого попередника святого Івана Павла ІІ, який пригадував, що «Бог дав землю всьому людському родові, щоби вона утримувала всіх його членів, нікого не виключаючи і нікому не віддаючи переваги». Це не заперечує того факту, що «Церква шанує законне право приватної власності, але з не меншою ясністю навчає, що кожна приватна власність обтяжена соціальною іпотекою, щоби блага служили загальному призначенню, даному їм Богом» (93).

Наступник святого Петра підкреслює, що бідний і багатий мають однакову гідність, бо обоє створені Господом Богом. Тому, довкілля є «спільним добром, спадщиною всього людства та відповідальністю всіх людей». І той, хто «посідає якусь його частину», то лише для того, «аби адмініструвати її для добра всіх» (94-95).