Папа Франциск про дбання про спільний дім (10)

Перший роздій енцикліки «Laudato si’» на тему дбання про спільний дім, який присвячений роздумам про «те, що діється в нашому домі», Папа Франциска завершує аналізом «слабкості реакції». Він зазначає, що вищеописані проблеми «викликають стогони сестри землі», які єднаються із «стогонами покинутих» та закликом змінити існуючий шлях.

«Ми ще ніколи так погано не ставилися до нашого спільного дому і не кривдили його, так як протягом останніх двох сторіч. Натомість, ми покликані стати засобами Бога-Отця для того, щоб наша планета ставала тим, що Він омріяв, створюючи її, та відповідала Його задумові миру, краси і повноти», – пише Святіший Отець, звертаючи увагу на відсутність «культури, необхідної для протистояння цій кризі» та на необхідність відповідного лідерства та створення законодавчої бази (п. 53).

«На окрему увагу заслуговує слабкість реакції з боку міжнародної політики, – веде далі Глава Католицької Церкви. – Підпорядкованість політики технологіям і фінансам виявляється у невдачах всесвітніх самітів про довкілля. Існує надто багато окремих інтересів, а економічні інтереси з легкістю переважають над спільним добром та маніпулюють інформацією, щоб їхні проекти не зазнали поразки» (п. 54).

Але Святіший Отець не оминає увагою також той факт, що у деяких країнах «крок-за-кроком» можна побачити «важливий поступ, розвиток ефективнішого контролю та щиру боротьбу з корупцією». Зросла «екологічна чутливість» серед людей, хоча ще недостатньо для того, «аби змінити шкідливі звички споживання», які й надалі поширюються та розвиваються, так що збоку така поведінка може виглядати «самогубством» (п. 55).

Тим часом, ті, що мають економічну могутність, «не перестають виправдовувати актуальну світову систему», в якій переважає шукання прибутку, «ігноруючи будь-які контексти та наслідки для гідності людини й довкілля». Це, за словами Наступника святого Петра, вказує на те, що «деградація довкілля, моральна та загальнолюдська деградація тісно між собою пов’язані». Багато-хто скаже, що «не усвідомлює, що чинить неморальні дії», але це тому, що «постійна розсіяність забирає у нас відвагу зауважити дійсність обмеженого та невічного світу» (п. 56).

«Можна передбачити, – перестерігає Глава Католицької Церкви, – що перед обличчям вичерпування деяких ресурсів буде створюватись контекст, сприятливий для нових війн, замаскованих благородними вимогами. Війна завжди завдає велику шкоду довкіллю та культурному багатству народів, а загрози посилюються, коли згадаємо про ядерну та біологічну зброю». З цього випливає вимога до політики, щоб приділити належну увагу на те, щоб «запобігати і розв’язувати причини, які можуть започаткувати нові конфлікти». Який інтерес у тому, «щоб утримувати сьогодні владу, яка в майбутньому буде згадуватися лише з огляду на нездатність втрутитися, коли це було невідкладним і необхідним?» (п. 57), – запитує Папа.

За словами Святішого Отця, в деяких країнах можемо зустріти позитивні результати в тому, що стосується покращення довкілля, як от оздоровлення забруднених десятиріччями річок або відновлення автохтонних лісів, що хоч і «не розв’язує глобальних проблем», але підтверджує, «що людина ще здатна до позитивного втручання». Але одночасно «зростає поверхнева екологія», яка зміцненою певну млявість та безтурботну безвідповідальність. Адже поверхневий погляд спонукає думати, «що проблема не є аж настільки важкою», що, у свою чергу, є лише спробою виправдати і зберегти «наші стилі життя, виробництва і споживання» (пп. 58-59).

Завершуючи розділ, присвячений аналізові того, «що діється в нашому домі», Глава Католицької Церкви визнає існування «різних бачень та напрямків мислення щодо існуючої ситуації та можливих розв’язок». З одного боку існує крайність тих, «які будь-якою ціною підтримують міф прогресу», вважаючи, що екологічні проблеми вдасться розв’язати новими технічними засобами. Протилежну крайню позицію займають ті, які вважають, що людина і будь-яке її втручання є виключно загрозою для світової екосистеми. Між тими крайнощами слід «визначити можливі напрямки на майбутнє, оскільки не існує єдиного можливого шляху». Щодо багатьох конкретних питань Церква «не має остаточного слова», розуміючи, що повинна «прислухатися і підтримувати чесну дискусію між вченими», – визнає Папа, додаючи: «Але вистачить відверто поглянути на дійсність, аби побачити, що існує велика деградація нашого спільного дому» (пп. 60-61).