Папа Франциск про дбання про спільний дім (9)

«Про те, що діється в нашому домі», – таку назву має перший розділ соціальної енцикліки Папи Франциска «Laudato si’» (Славен будь), яка присвячена проблемам людини і довкілля. Як підкреслює автор, богословські чи філософські роздумування залишатимуться пустодзвоном, якщо забракне співставлення із актуальним контекстом.

Розглянувши різні аспекти проблем з довкіллям, такі як забруднення повітря і ґрунту, втрата біорізноманітності, доступ до питної води, Святіший Отець звертає увагу також і на соціальні аспекти, зазначаючи, що «людське і природне середовище деградують разом, і ми не можемо адекватно підійти до проблеми знищення довкілля, не надавши належної уваги причинам, які стосуються загальнолюдського та соціального занепаду».

У дійсності, жертвами деградації як довкілля, так і суспільства, стають, у першу чергу, найбідніші. Адже вичерпання рибних ресурсів шкодить, насамперед, тим, які утримуються з традиційного рибальства, не маючи чим його замінити, забруднення води – тих, які не можуть купувати воду в пляшках, піднесення рівня моря – зубожіле прибережне населення, що не має куди переселитися. Не слід забувати і про «конфлікти, породжені браком ресурсів» (п. 48).

За словами Папи, часто немає «усвідомлення пролем, які особливо заторкують виключених із суспільного життя», що, одночасно, становлять чи не більшість населення планети. Хоч про них згадується у міжнародних політичних чи економічних дебатах, але, як виглядає, лише задля годиться. «Деякою мірою причиною того є те, що численні професіонали, коментатори, засоби комунікації та центри впливу розташовані далеко від них, у відокремлених міських зонах, позбавлених безпосереднього контакту з їхніми проблемами». А це спричиняється до того, що навіть «екологічні» дебати не беруть до уваги повноти дійсності, в той час, як ми сьогодні вже не можемо не визнати, що «справжній екологічний підхід завжди є суспільним підходом, який повинен впроваджувати в дискусії про довкілля поняття справедливості, вислуховуючи як волання землі, так і волання бідних» (п. 49).

«Замість того, щоб розв’язувати проблеми бідних і думати про будування іншого світу, дехто обмежується пропозиціями зменшення народжуваності», – пише далі Святіший Отець, вказуючи, що нерідко на країни, що розвиваються, чинитися тиск, який обумовлює надання допомоги заходами у демографічній сфері. Однак, «покладати провину на демографічне зростання, а не на крайнє і вибіркове споживацтво з боку деяких», є якраз способом не розв’язувати проблеми, а легітимізувати «актуальну розподільчу модель, згідно з якою меншість вважає, що має право споживати в таких пропорціях, яких неможливо узагальнити, тому що планета не зможе вмістити відходів, пов’язаних із таким споживанням». Як відомо, сьогодні викидається у сміття «приблизно третину виробленого продовольства», в той час, як «їжа, викинута у сміття, є немовби вкраденою зі столу бідних» (п. 50).

Але несправедливість діється не лише стосовно до окремих осіб, але заторкує також цілі країни «та змушує замислитися над етикою міжнародних стосунків». За словами Святішого Отця, «існує справжній “екологічний борг”, насамперед, між Північчю та Півднем» планети, пов’язаний як з відсутністю рівноваги в торгівлі, що має наслідки для довкілля, так і з непропорційним використанням природніх ресурсів деякими країнами. Експорт корисних копалин для потреб ринків Півночі спричинився до екологічних катастроф у різних місцях планети. Потепління, спричинене надмірним споживанням деяких країн, має негативні наслідки для найбідніших частин землі. До країн, що розвиваються, вивозяться токсичні відходи. Але в той час, як зовнішній борг «перемінився у засіб контролю», цього не стається із «екологічним боргом», через що «народи, які розвиваються, де розташовані найважливіші біосферні резерви, й надалі живлять розвиток багатших країн ціною своєї теперішності і свого майбутнього» (пп. 51-52).