«Хто вірує – той ніколи не самотній». Читання з енцикліки про віру (23)

Про віру, як про світло для життя в суспільстві, читаємо у третьому підпункті четвертого розділу енцикліки «Світло віри», який присвячений роздумам про вплив віри на різні аспекти життя людини. Роздумуючи над впливом віри на середовище, в якому живе людина, Папа звертає увагу на те, що «засвоєна і поглиблена» у сім’ї віра стає світлом, здатним просвічувати суспільні стосунки.

Святіший Отець зауважує, що в сучасності була спроба будувати загальне братерство на основі рівності, але крок-за-кроком виявилося, що єдність, «позбавлена посилання на спільного Отця», не здатна до існування. Отож, слід повернутися «до справжнього коріння братерства». Досвід віри навчає нас, що в кожній людині «перебуває благословення для мене, що світло Божого обличчя просвічує мене через обличчя ближнього». «Завдяки вірі, – пригадує автор, – ми збагнули унікальну гідність кожної окремої особи, яка не була надто очевидною у стародавньому світі».

Чому так? Бо у центрі біблійної віри бачимо Божу любов до кожної людини, вершиною якої були втілення, смерть і воскресіння Ісуса Христа. Коли ж цього забракне, то втрачається «критерій, необхідний для того, щоби розрізнити те, що вчиняє цінним й унікальним життя людини» (п. 54).

Крім того, об’являючи нам любов Бога Творця, віра спонукає нас «з більшою пошаною ставитися до природи», шукати такі моделі розвитку, які не ґрунтуватимуться виключно на корисності й прибуткові, але вважатимуть сотворений світ даром, якого всі ми є боржниками. Віра допомагає нам «визначати справедливі форми управління, визнаючи, що влада походить від Бога для того, щоб служити спільному добру». Віра також підтверджує можливість прощення, допомагаючи відкривати, що «добро завжди є первіснішим і сильнішим від зла».

Коли ж зменшується віра, то виникає загроза зникнення основ спільного життя. «Якщо усунемо віру в Бога з наших міст, то послабне довіра між нами, нас триматиме разом лише страх, а стабільність опиниться під загрозою, – пише Папа. – У Посланні до Євреїв читаємо: Бог не соромиться називатися їхнім Богом. Він приготував для них місто (Євр 11,16). Вираз “не соромитися” стосується прилюдного визнання. Це означає, що Бог, Своїми конкретними діями, прилюдно визнає Свою присутність між нами та Своє бажання вчинити міцнішими взаємини між людьми. Чи ж ми будемо соромитися називати Бога нашим Богом? Чи не визнаватимемо Його таким у нашому громадському житті, не пропонуватимемо величі спільного життя, яке можливе завдяки Йому? Віра просвічує суспільне життя; в ній присутнє творче світло для кожного нового моменту історії, тому що спрямовує всі події до їх початку і вказує признаення всього в Отці, Який нас любить» (п. 55).