Повчання Папи Франциска – компас для вихователів (55)

П’ятий і останній розділ книжки кардинала Берґольйо (теперішнього Папи Франциска) «Виховувати: вимога і захоплення. Виклики для вихователів-християн» має назву: «Віддати все для виховання». Він запрошує замислитись над тим, як ми, як християнська громада,  як виховна спільнота виходимо назустріч тернистим проблемам наших часів.

Як уже було згадано, архиєпископ-митрополит Буенос-Айресу повів своїх слухачів подорожжю у часі, повернувшись приблизно 1600 років назад, до четвертого сторіччя, останніх років Римської імперії, а саме до святого Августина, єпископа Гіппону (сучасну місто Аннаба в Алжирі). Він, що був людиною, яка перед своїм наверненням знала, що таке невірство та матеріалізм, знайшов ключ, щоб сформувати свою надію, виклавши свою філософсько-історичну концепцію  у трактаті, що латинською мовою має назву «De civitate Dei» - «Про місто Боже». У ньому йдеться не про місто, як поселення, не про політичну спільноту, але духовну – про вселенську спільноту людей, що вірять у Бога. Реальним прообразом такої спільності для Августина була вже наявна на той час вселенська християнська спільнота –  Церква.

Кардинал Берґольйо коротко пригадав, що, згідно із святим Августином, існують «два роди любові» – любов до себе самих, переважно егоїстична, яка використовує інших та загальні блага для власної мети і яка бунтується проти Бога, шукаючи слави серед людей. А другий рід любові – Божа любов. Вона живе згідно з Божими заповідями, прославляючи Господа та дбаючи про ближніх.

З точки зору цих двох видів любові – до себе і до Бога –  святий Августин говорить про «два міста» – місто «земне» і місто «Боже».

Чому ж кардинал Берґольйо користувався давніми думками єпископа, який жив ще у V сторіччі? «Тому, що вони навчають нас правильного способу бачення дійсності, – відповідає він. – Історія людства – це сумнівне поле, де вступають у гру незліченні проекти, жоден із яких, кажучи по-людськи, не є безплямним. Але саме за їхньою допомогою бачимо, як у світі існує «нечиста любов» та «любов свята», про які говорив святий Августин. І можемо розрізнити, як, з одного боку, історичні події є «знаками часів», насінням Царства Божого, то, з другого, –відхиляючись і звільняючись від есхатологічної мети, – вони приносять тільки розчарування та розбиті надії найвищого призначення людини. Іншими словами, потрібно сприймати дійсність через богословську та духовну оцінку, беручи до уваги Божу благодать та спокуси до гріха, які стоять перед вільним вибором людської волі.