«Хто вірує – той ніколи не самотній». Читання з енцикліки про віру (10)

Другий розділ енцикліки про віру «Lumen Fidei», працю над якою розпочинав Папа Венедикт XVI, а завершив Папа Франциск, розпочинається роздумами над взаєминами між вірою та істиною. У 7 розділі старозавітної Книги Ісаї знаходимо слова: «А як не увіруєте, не встоїтеся», що є грою слів, адже у біблійній єврейській мові обидва дієслова є формами слова «amàn». Переляканий силою ворогів цар шукає безпеки, яку вбачає у союзі з Ассирійською імперією. Але пророк закликає його покладати надію «на справжню скелю, яка не похитнеться, на Бога». Оскільки Бог є гідним довіри, то вірити в Нього, будувати на Ньому свою безпеку – розумно.

Грецький переклад цих слів, натомість, звучить: «як не увіруєте, то не зрозумієте». Чи ж перехід від біблійної концепції ввірення себе Богові до грецького поняття розуміння не був глибокою зміною тексту перекладачем? На думку Папи, цей переклад, створений у діалозі з елліністичною культурою, не є чужим глибокому динамізмові біблійного тексту. «Стійкість, яку Ісая обіцяє цареві, проходить, у дійсності, через розуміння Божого діяння та єдності, яку Він дає життю людини й історії народу. Пророк закликає збагнути Господні дороги, віднаходячи у вірності Бога мудрий задум, який панує над віками» (п. 23).

Відчитавши заклик Ісаї у цьому світлі, за словами Святішого Отця, можемо зробити висновок, що «людина потребує істини, тому що без неї не може встоятися, не прямує вперед». Отож, віра без істини «не чинить надійними» наші кроки, залишаючись гарною казкою, ілюзією, проекцією наших прагнень, гарним почуттям. «Саме у своєму тісному внутрішньому зв’язку з істиною віра здатна запропонувати нове світло», вище від земних обрахунків, «оскільки дальше бачить, розуміє діяння Бога, Який вірний Своєму завітові та Своїм обітницям» (п. 24).

На думку Папи, сьогодні як ніколи необхідно пригадувати про зв’язок між вірою та істиною, «саме з огляду на кризу правди, яку переживаємо». «У сучасній культурі, – пише він, – існує тенденція приймати, як істину, лише ту правду, яка походить з технологій: істинним є те, що людина може створити та виміряти своєю наукою, істинне, бо функціонує, вчиняючи життя зручнішим та легшим». Сьогодні саме така істина виглядає певною і єдиною, яку можуть поділяти всі. Крім того, припускається існування «істини одиниці», яка полягала би у тому, «щоб бути автентичним перед тим, що людина відчуває всередині», але така правда залишається дійсною лише для індивіда, її неможна пропонувати іншим з претензією на спільне добро. Натомість, на «велику істину, яка пояснює в цілості особисте та суспільне життя», дивляться з підозрою.

Адже можна поставити запитання, чи ж не була такою «істина, на яку претендували великі тоталітаризми минулого сторіччя», яка «накладала своє глобальне поняття, щоб розчавили конкретну історію одиниці»? В такій ситуації залишається лише релятивізм, в якому «питання істини всього», і, по-суті, питання про Бога, «вже нікого не цікавить». У такій перспективі існує намагання розірвати зв’язок між релігією та істиною, вважаючи його коренем фанатизму. Отож, можна говорить про «велике забуття у нашому сучасному світі», бо ж питання про істину – це питання пам’яті, адже звертається до «чогось, що нас випереджує, а тому може поєднати нас із чимось більшим, ніж наше маленьке й обмежене я» (п. 25).