Папи миру. Спадщина святих Івана ХХІІІ й Івана Павла ІІ та Папа Франциск (24)

Думки про звірства, що діялися в колишній Югославії, тривога, спричинена неможливістю розгледіти кінець війни, внутрішнє зворушення з огляду на невимовні людські страждання ніколи не залишали Івана Павла ІІ, супроводжуючи його й під час подорожей, які він невтомно здійснював по всьому світі.

У серпні 1993 року, під час подорожі до Ямайки, промовляючи до журналістів, які супроводили його на борту літака, Папа ще раз пояснив позицію Святого Престолу на користь народів, які зазнають агресії: «Якщо бачу переслідуваного ближнього, – сказав він, – я повинен його захистити: це акт любові. Саме цим для мене є гуманітарна інтервенція».

У контексті балканської кризи Іван Павло ІІ переглянув свої дипломатичні засоби. Він наголошував на важливості гуманітарної інтервенції, закликав до молитви, як міжрелігійного засобу дії, що не знає меж, захищав право на самовизначення, не даючи, однак, жодної поблажки тим, хто був відповідальним за криваві конфлікти в ім’я старих ідолів минулого, таких як ідеологія націоналістичного екстремізму, що був причиною триваючих війн на Балканах, у Африці, на теренах колишнього Радянського Союзу. Іван Павло ІІ чітко окреслив цю проблему, приймаючи на початку 1994 року дипломатичний корпус, акредитований при Апостольській Столиці.

«Якщо замислимося на тим, що лежить в основі колективної поведінки, яку ми щойно згадали у Африці та Європі, – сказав він, – то легко зауважимо присутність шовінізму. У цьому випадку не йдеться про законну любов до батьківщини, про пошану до власної ідентичності, але про відкидання іншого в його відмінностях, щоб його поневолювати. В таких ситуаціях всі засоби виглядають добрими: вивищення раси, яке доходить до ототожнення між нацією та етносом, надмірне вивищення держави, яка думає і вирішує за всіх, накладання одноманітної економічної моделі, нівелювання культурних особливостей. Стоїмо перед обличчям новітнього язичництва: обожествлення нації».

Іван Павло ІІ пригадував, що історія показує нам, що «від націоналізму швидко переходиться до тоталітаризму», і коли «держави перестають бути рівними», то дуже швидко такими перестають бути й люди. «Таким чином, викорінюється природна солідарність між народами» та знецінюється «принцип єдності всього людського роду». «Католицька Церква, – наголошував Папа, – не може прийняти такого бачення речей. Вселенська з природи, вона служить всім і ніколи не ідентифікується з якоюсь особливою національною спільнотою. Вона приймає всі народи, всі раси, всі культури. Вона пам’ятає, навіть більше – почувається носієм Божого задуму щодо людства: об’єднати всіх людей в одну родину. Бо Він – Творець і Отець усіх. Ось чому, щоразу, коли християнство, як західної, так і східної традиції, стає засобом націоналізму, воно є, немовби, пораненим у саме серце та стає безплідним».

Під час цієї зустрічі з дипломатами Іван Павло ІІ також виголосив слова, які залишилися викарбуваними в історії: «Війна не є фатальністю, мир – можливий! Він можливий через те, що людина має сумління і серце. Він можливий, бо Бог любить кожного з нас такими, якими ми є, щоб перемінити та допомогти зростати».

Того ж 1994 року Папа висловив бажання особисто відвідати Сараєво, щоби принести знак надії та ще раз привернути увагу світу. 

________________________

За матеріалами: Fabrizio Nina, Gasparroni Fausto, “I papi della pace. L'eredità dei santi Roncalli e Wojtyla per papa Francesco”, Rizzioli 2014.