«Хто вірує – той ніколи не самотній». Читання з енцикліки про віру (8)

Продовжуємо знайомитися з енциклікою про віру «Світло віри», над якою трудилися два останні Римські Архиєреї і яка побачила світ за підписом Папи Франциска. Як вже було сказано, людина шукає відповіді на запитання про свій початок та кінець, і таке світло на її існування проливає християнська віра, яка знає, що Бог став дуже близьким до нас, що Христос даний нам, як великий дар, який внутрішньо нас перемінює, перебуває в нас, даючи, таким чином, світло, яке просвічує початок і кінець життя. Отож, можемо зрозуміти, до якої новизни приводить нас ця віра.

Любов, на яку віруючий відкрився у вірі, перемінює його, і відкриваючись на цю Любов, даровану йому, існування віруючого простягається за межі себе самого. «Я» віруючого настільки поширюється, що стає вмістилищем Іншого та щоб самому жити у Іншому. І саме в цьому, як зазначає Святіший Отець, і полягає властива дія Святого Духа: «християнин може мати очі Ісуса, Його почуття і синівську готовність, тому що стає учасником Його Любові, якою є Святий Дух» (п. 21).

Одночасно, життя віруючого є церковним життям. Святий Павло, навчаючи учнів про те, що вони є одним тілом у Христі, вчить віруючого дивитися на себе у світлі сповідуваної віри. Таким чином, Христос стає немовби дзеркалом, в якому людина віднаходить свій здійснений образ. «І так, як Христос обіймає у собі всіх віруючих, які формують Його тіло, християнин розуміє себе самого в цьому тілі, у початковому віднесенні до Христа і до братів у вірі», – пише Папа, уточнюючи, що образ тіла не применшує віруючого до простої анонімної частинки, зчеплення великого механізму, але «підкреслює життєдайну єдність Христа з віруючими та всіх віруючих між собою». Тож християни є «одністю», але не втрачаючи власної індивідуальності.

Церковний вимір є необхідністю віри, її визнаємо «всередині Христового тіла, як конкретного сопричастя віруючих», звідки вона відкривається для кожного окремого християнина та для всіх людей. Віра не є приватним фактом, індивідуалістською концепцією, суб’єктивною думкою, «але народжується із слухання та призначена для того, аби висловитися та перемінитися у звіщення» (п. 22).