Папи миру. Спадщина святих Івана ХХІІІ й Івана Павла ІІ та Папа Франциск (22)

У квітні 1992 року, коли світ лишень стояв осторонь і спостерігав, розпочалася облога та безжалісні бомбардування Сараєво, столиці Боснії і Герцеговини. Облога тривала понад 1000 днів. Жах та відчай опанували місто, яке до цього часу було символом співжиття між трьома великими монотеїстичними релігіями. Сараєво стало об’єктом постійних відважних і наполегливих закликів Папи, який того літа перебував у літній резиденції на тритижневому післяопераційному відпочинку після хірургічного лікування. Але самих закликів вже було замало. Необхідно було зупинити спіраль насильства. Слабкий тілом, святий Іван Павло ІІ залишався сильним духом, шукаючи способів зупинити «найбільший скандал перед очима людства у серці Європі».

Те, що діялося в колишній Югославії для Папи Войтили було «найбільшим згіршенням перед обличчям людства», що заторкнуло Європу, яка у його мріях вже не повинна була більше зазнати жахіть війни. Як розповідав після зустрічі, скликаної у Кастель Ґандольфо, тодішній Державний Секретар кардинал Анджело Содано, Іван Павло ІІ був дуже стурбований, адже «навіть не припускав, що військові літаки можуть ще коли-небудь бомбардувати місто у серці» Старого Континенту.

Сараєво, обложене та збомбардоване, оживляло жахливі спогади п’ятдесятирічної давності, коли Європа була розтерзана війнами між ворогуючими арміями, відкриваючи темну сторону континенту, який не справився з завданням бути вчителем цивілізації та гуманності, яке він собі поставив. Незважаючи на сильні фізичні болі, Папа, невтомний благовісник Євангелія в усіх чотирьох кінцях світу, який пережив замах Алі Аджі на площі Святого Петра, часто стривожений у глибині духа конфліктами, які проливали кров у світі, від Сомалі до колишнього СРСР, ні на хвилинку не переставав скеровувати свою увагу до трагедій світу, а шлях гуманітарної інтервенції визрів для нього, як єдиний можливий і невідкладний вихід.

Перед обличчям вимоги «роззброїти того, хто має намір вбивати», святий Іван Павло ІІ, єдиний у всьому світі, вказував на право й обов’язок інтервенції з гуманітарною метою та запевнив підтримку Святого Престолу для втручання ООН на Балканах, початковим завданням якої було захистити гуманітарні вантажі та цивільних біженців.

Апостольська Столиця усвідомлювала, що смілива позиція, яку зайняв Папа Войтила, могла здаватися суперечною із попереднім папським вченням, а тому наражалася на численні прояви критики. Але, незважаючи на це, підтримала його, навіть і тоді, коли здавалося, що голос Папи залишається не почутим, нездатним розбити стіни байдужості європейських країн та США, які були набагато активнішими, коли справа заторкувала багату нафтою Перську затоку. Державний Секретар Содано підкреслював, що мова йде про гуманітарну інтервенцію не з метою підтримки війни, але для того, щоб стати їй на перешкоді. Чи ж не є гуманітарною інтервенцією зусилля, які Святий Престол докладає щоразу, коли стає на захист народів та громадян, як зазнають нападу та порушення гідності й загрозу власній безпеці?

Іван Павло ІІ вважав гріхом занедбання залишатися мовчазним та інертним, не докладати зусилля для того, щоб спонукати міжнародні організації зупинити агресію проти безборонного населення. Для Папи той, хто мовчить, також ставав спільником зла. Силова інтервенція, без сумніву, є крайнім заходом, необхідним для того, щоб зупинити кровопролиття, відкриваючи шлях до діалогу та переговорів.

Але жертви братовбивчої війни у Боснії не могли чекати. Після засуду порушення прав людини необхідно було вчинити конкретні дії, щоб зупинити нелюдяне насильство й принести допомогу цивільному населенню. Кожному постраждалому. В той час, як відмінності віросповідання посилювали міжетнічний конфлікт між католицьким, православним та мусульманським населенням, стаючи додатковим стимулом для ненависті та помсти, Апостольська Столиця відстоювала заанґажування у те, щоб нести допомогу кожній людині, не зважаючи на її вірування чи переконання.

Позицію Папи ще виразніше було представлено у ватиканському часописі «Osservatore Romano», який 8 серпня 1992 року вийшов із заголовком «Занедбання – це гріх», рішуче засуджуючи жорстокість та етнічні чистки на Балканах, порівнюючи їх із «прірвою Аушвіцу». Ватиканська газета уточнювала, що волання Івана Павла ІІ про міжнародне втручання «зовсім не є закликом до силового втручання, але – закликом захистити» тих, хто цього потребує.

Про моральний характер обов’язку гуманітарної інтервенції Іван Павло ІІ говорив 5 грудня 1992 р., промовляючи перед представниками 150 країн, які зібралися у Римі на конференцію ФАО, присвячену продовольчим проблемам. У всіх перед очима тоді стояла трагедія в Сомалі, де цілі народності потерпали від перехресного вогню воюючих армій та голоду, спричиненого посухою. Не кращою була ситуація на Балканах, де палали і розграбовувалися села, позбавляючи людей останньої надії…

________________________

За матеріалами: Fabrizio Nina, Gasparroni Fausto, “I papi della pace. L'eredità dei santi Roncalli e Wojtyla per papa Francesco”, Rizzioli 2014.