2015-03-04 11:49:00

Папи миру. Спадщина святих Івана ХХІІІ й Івана Павла ІІ та Папа Франциск (20)


Міжрелігійна зустріч в Ассізі, що відбулася 27 жовтня 1986 р., з ініціативи святого Івана Павла ІІ, стала немовби відкриттям великого будівельного майданчика для невтомного, день-за-днем, будування миру разом з усіма людьми доброї волі. Невідкладність цього завдання вже через кілька років підтвердила так звана Балканська криза, яка глибоко заторкнула також і релігійну свідомість втягнених у неї народів. У своїй соціальній енцикліці «Centesimus Annus», одному з головних документів свого понтифікату, Папа Войтила присвятив багато місця питанням миру. У контексті подій 1989 року, коли впала Берлінська стіна та почався процес розпаду Радянського Союзу, він зазначав, що здавалося, ніби європейський правопорядок, який зродився із Другої світової війни, міг бути розхитаний лише іншою війною. Натомість, його подолано ненасильницькою діяльністю людей. З цього випливало побажання, «щоб цей приклад виявився дійсним також і для інших місць та обставин».

Святий Папа з оновленим довір’ям споглядав на Європу, яка стала свідком відновлення єдності між двома Німеччинами, руху «Солідарність» у Польщі, мирного «розлучення» між Чехією та Словаччиною. Очевидно, існувало усвідомлення того, що поразка комунізму не означала автоматичного визволення людини. Одночасно, підступні явища приховувалися теж і в тріумфальному поступі капіталізму, який вилився у глобалізацію. І ще перед тим, як стали видимими негативні наслідки нових економічних та панівних культурних моделей, сподівання Івана Павла почали зазнавати розчарувань під час процесу розпаду Югославії та жорстоких етнічних чисток, якими він супроводжувався.

Апостольська Столиця була переконана у тому, що також на Балканах слід підтримати процес поступової демократизації, навіть якщо при цьому неможливо повністю уникнути болючих моментів, то принаймні мінімізувати найнегативніші наслідки. Однією з можливостей могла бути поступова федералізація, яка би в дусі принципу субсидіарності враховувала би непрості етнічні особливості регіону.

Зовсім незвично для Ватиканської дипломатії, яка завжди була обережною в прийнятті рішень, 13 січня 1992 року Святий Престол, ще перед тим, як це зробив Європейський Союз, визнав незалежність від Белграду, проголошену урядами Хорватії та Словенії. Це було важливе рішення для подальшого розвитку подій. Несподіваний крок викликав негайну критику, звинувативши Ватикан у безпосередній участі в конфлікті між сторонами. Негативна реакція спостерігалася не лише з боку сербської громадської думки: в акті підтримки словенців та хорватів православне суспільство розгледіло намагання підтримати створення католицьких держав на кордонах православного Сходу. Рішення ватиканської дипломатії рішуче засудив теж і президент Франції Франсуа Міттеран.

Очевидно, що оприлюднюючи це рішення, Ватиканський прес-центр також повідомляв про те, що відповідна нота була надіслана до Белграду, пояснюючи, що в цьому немає жодного ворожого наставлення до Югославії, і що визнання незалежності обумовлене виключно принципами Гельсінської декларації та Паризької Хартії, серед яких – пошана до прав людини і фундаментальних свобод, захист меншин і підтримка демократичних інституцій.

Разом з тим, мова йшла про рішучий акт, проголошений в ситуації ще й далі великої непевності і напруження, в якій кожен крок міг спрямувати події в тому чи іншому напрямку. Були й такі, які вбачали у цьому рішенні хорватський тиск у Ватикані, а Міттеран висунув звинувачення в існуванні прохорватського союзу між Іваном Павлом ІІ та президентом Німеччини Гельмутом Колем, а навіть оскаржив Святий Престол в початку війни в колишній Югославії. Таке наставлення президента Франції пояснювано його приналежністю до соціалістів, з чого випливала солідарність із Сербією.

Пів року перед тим, тоді ще архиєпископ Жан-Луї Торан, який очолював Секретаріат у справах стосунків з державами, з доручення Івана Павла ІІ здійснив поїздку з миротворчою місією до Загребу та Белграду. Повернувшись, він зазначив, що під час цієї подорожі мав нагоду пересвідчитися у стражданнях народів усієї країни, не лише Хорватії, які були втягнені у непотрібне братовбивче збройне протистояння.

Підсумками подорожі стало переконання у тому, що подальша єдність югославських народів неможлива. Міжетнічні та міжкультурні відстані були настільки великими, що це могло призвести до вибуху величезного конфлікту. Європа знову стояла на порозі великих змін, а рішення Святого Престолу було знаком, скерованим до міжнародної спільноти, спонукаючи її не залишатися інертною, байдужою до долі народів, які є частиною спільної долі Старого Континенту, і допомогти їм вийти із логіки протистояння, повертаючись на шлях мирної поступової автономізації.

________________________

За матеріалами: Fabrizio Nina, Gasparroni Fausto“I papi della pace. L'eredità dei santi Roncalli e Wojtyla per papa Francesco”, Rizzioli 2014.








All the contents on this site are copyrighted ©.