Повчання Папи Франциска – компас для вихователів (36)

У книжці «Виховувати: вимога і захоплення. Виклики для вихователів-християн», в яку входять конференції, виголошені Папою Франциском ще тоді, він був архиєпископом-митрополитом столиці Аргентини, автор пише про глибокі переживання сирітства й власної непотрібності, які притаманні сучасній людині, а це однаково стосується і дітей, і молоді, і старших, і не йдеться тільки про важкі та кризові родинні ситуації чи про дітей, які не мають батька-матері. Молодь відчуває, що зростала серед попелу розбитих ідеалів, серед пустелі, де немає нічого живого. Тому чимало молодих людей в ніщо не вірить, і не хоче вірити. «Звичайно, – наголосив тодішній кардинал Берґольйо, а теперішній Папа Франциск, – не всі молоді люди ідентифікують себе під таким кутом зору, але всі вони переживають ту чи іншу болісну ситуацію, яку характеризує досвід відчуження від попереднього покоління, викорінювання та занепад основних впевненостей».

Отже, досвід відчуження від попереднього покоління, ота непродовжуваність, переривчастість, відчуття, що розбилось чи втратилось щось дуже важливе, необхідне. Найперше, на думку кардинала Берґольйо, йдеться про дефіцити пам’яті й традиції. Пам’яті, як доповнюючої сили історії, а традиції – як багатства дороги, яку здолали наші попередники, що не закрились у власному егоїзмі, але відкрили нові простори надії, щоб людство могло прямувати вперед.

Болісні досвіди, пережиті країною (кардинал Берґольйо має на увазі Аргентину, але й наша батьківщина пережила важкі та болючі досвіди), приводять до переривчастості поколінь, коли не відбуваються природні цикли зросту та самоутвердження молоді, а доросле покоління неспроможне передати ідеали, які його надихали. Скільки-то речей замовчувалось, про скільки справ не говорилось чи їх приховувалось! У родинах, так як і у суспільстві в загальному, замість того, щоб взятись до складного завдання вийти назустріч одні одним за допомогою діалогу, вдаються до втечі, яка веде до ізоляції. Така непродовжуваність поколінь породжує інші відчуження: влади та політиків від суспільства, інституцій від сподівань та очікувань народу і окремих людей. Втрачаються зв’язки в часі і в соціополітичній тканині, з якої складається народ. «Це перше обличчя душевного сирітства людини наших днів – пише кардинал Хорхе Маріо Берґольйо, – але разом з цим бачимо духовне та екзистенціальне викорінювання найціннішого, що є у людському житті».