З Папою Франциском про будування справедливої країни (16)

Завершуємо наш цикл передач, приготований на основі книги кардинала Хорхе Маріо Берґольйо, теперішнього Папи Франциска «У серці людини. Утопія та зобов’язання», яка побачила світ 2005 року і є збіркою думок, присвячених темі будування країни, нації, у світлі непростої тогочасної ситуації аргентинського народу.

Говорячи про необхідність оновлення політичної сфери та відновлення довіри до неї, кардинал Берґольйо пригадує про те, що влада є служінням. Служіння означає схилитися над потребою іншого, якого саме через цей жест визнаю, як свого брата. Служіння не є чисто моральним зобов’язанням, ні волонтерством від надмірного безділля, ні якимось безформним постулатом…

Ініціативи, завдяки яким можна відбудовувати спільноту, показує нам притча про милосердного самарянина, пропонуючи розпочати від чоловіків та жінок, які почуваються справжніми «спільниками», у давньому значенні «співгромадянами», та діють відповідно до цього, від людей, які підтримують найслабших, від тих, які дбають про те, щоб не зродилося суспільство виключення. Тому вони стають ближніми до того, хто впав, підтримують його та надають допомогу, щоб добро насправді ставало спільним.

Відкинути чи прийняти зраненого, який лежить на узбіччі, визначає всі економічні, політичні, суспільні та релігійні проекти. Ми кожного дня стоїмо перед вибором чи бути євангельськими самарянами, чи байдужими перехожими, які тримаються здалека. В цій ситуації падають наші численні маски, наші етикетки: це час істини, коли слід дати відповідь на запитання про те, чи ми схилимося для того, щоб лікувати рани? Чи ми готові схилитися, щоб брати на себе тягарі одні одних? Саме таким є виклик сьогодення, якого ми не повинні боятися.

Ісусова притча розпочинається від ствердження нападу з боку розбійників, що вже відбувся. Христос не дозволяє нам нарікати з приводу того, що сталося, не звертає нашого погляду на тих, які нападають. Зрештою, ми всі добре знаємо джерела насильства та відкинення… Але перед обличчям агресора питання стоїть наступним чином: чи прагнемо завершити нашу історію на цьому моменті притчі? Залишимо пораненого лежати на землі, в той час, коли всі інші дбатимуть про власну безпеку та про те, щоб упіймати розбійників? Чи поранений назавжди залишиться засобом для виправдання наших непримирливих поділів, жорстокої байдужості, внутрішніх протистоянь?

Дехто живе із поглядом, скерованим за межі нашої дійсності, завжди бажаючи того, що є характерним для інших суспільств, але не для того, щоб інтегрувати це у власні культурні елементи, але щоб їх замінити. Спостерігається нездатність прийняти власні характерні риси та процеси, як це зробило багато народів, наполягаючи на знеціненні власної самобутності. Але не зауважувати за цим нічого, крім простих ідеологій чи космополітичних марень, було би виявом недалекоглядності. За цими тенденціями процвітають інтереси влади, які користають із безперервної конфліктності у лоні власного народу.

Таку ж тенденцію можна спостерегти в тих, які нібито задля протилежних ідей розпочинають мізерну гру, спрямовану на применшування інших, послуговуючись насильницькими сутичками, дифамацією та наклепом. Чи, наприклад, вже відома неплідність інтелектуальних настанов, згідно з якими ніщо не має значення, якщо воно не відповідає моїй думці. Тоді те, що повинно би бути звичайною дискусією чи автокритикою, здатними зберегти багаж спільних ідей та цілей, піддається маніпуляціям в умовах постійного заперечування фундаментальних принципів. Отже, мова йде про наступне: про нездатність поступитися на користь принаймні найменшого спільного проекту, чи про нестримне пристрасне бажання тих, які заключають союзи лише для задоволення власного прагнення влади?

Не слід піддаватися обманові. Іншою стороною безкарності злочинів, використання громадських інституцій задля власних чи корпоративних цілей та іншого зла, якого не можемо викорінити, є постійна дезінформація та знецінення усього, постійне сіяння підозри, що спричиняється до втрати довір’я. Підступна думка, мовляв «все пропало» веде до ще гіршого, мовляв «нічого не можна зробити». Таким чином, зростає розчарування та безнадія. А вкинути народ в знеохоченість означає замкнути зачароване коло: невидиму диктатуру видимих інтересів, які заволоділи нашими ресурсами та здатністю висловлювати свій погляд і думати.

Тому всі, згідно з власними можливостями, повинні взяти на себе відповідальність за батьківщину, тому що час підганяє. Занепад зауважуємо повсюди. Одночасно, багато-хто обирає шлях амбіцій та поверховності, не звертаючи уваги на тих, які падають по-дорозі. Цей факт становить постійну загрозу.

Як у випадку випадкового перехожого з притчі, нам не вистачає лише безкорисливого, чистого та простого бажання бути народом, бути наполегливими й невтомними, стараючись огорнути, інтегрувати, підтримувати того, який упав. І якщо інші й надалі уявляють політику, як інструмент у власних інтересах, ми повинні служити тому, що є найкращим для всіх. Треба починати з низів, всі разом. Змагатися за те, що є конкретнішим та місцевим, аж до найвіддаленіших закутків країни, з тією самою увагою, з якою милосердний самарянин піклувався кожною раною пограбованого бідолахи. Не слід покладати довір’я на звичні промови, довіряти накиненим аналізам дійсності. Берімо на себе відповідальність за дійсність, яка нам належить, не боячись страждання чи безсилля… Ми не маємо права на байдужість, незацікавленість, не маємо права вдавати, що нічого не діється, відвертати свій погляд, як інші перехожі з притчі. Ми несемо відповідальність за пораненого, яким є наша країна та її народ.

Підсумовуючи, кардинал Берґольйо пропонує своє бачення історичної креативності у світлі іншої притчі – притчі про пшеницю та кукіль. Слід проектувати утопії, але, одночасно, братися за те, що маємо перед собою. Бути креативними не означає викинути усе, з чого складається актуальна дійсність, навіть якщо мова йде про дійсність обмежену, корумповану та деградовану. Без минулого та теперішнього не існує майбутнє, а тому креативність включає пам’ять, розпізнавання, безсторонність, справедливість, розсудливість та силу. Якщо бажаємо зробити вклад у будування батьківщини, то не можемо втрачати з поля зору обох полюсів – утопічного та реалістичного, тому що вони є інтегральними частинами історичної креативності. Тобто, відважного прямування назустріч новому, однак, не викидаючи у сміття все те, що з великим трудом було збудоване іншими.