З Папою Франциском про будування справедливої країни (15)

Гортаючи книгу кардинала Хорхе Маріо Берґольйо, теперішнього Папи Франциска «У серці людини. Утопія та зобов’язання», яка побачила світ 2005 року і є збіркою думок, присвячених темі будування країни, нації, у світлі непростої тогочасної ситуації аргентинського народу, попереднього разу ми говорили про необхідність наново відкрити цінність політики, повернути їй душу, яку у неї вкрала партократія. У процесі відродження політики можуть допомогти такі критерії, як перехід від формального номіналізму, що сковує поняття, до гармонійної об’єктивності кожного слова. Перед обличчям викорінення слід відновити основоположні корені, вийти із культурних схованок, щоб досягнути трансцендентного, що дає основи. Потрібно від невігластва перейти до панування знання, а від примирливого синкретизму, який творить культуру колажу, необхідно перейти до багатогранної єдності цінностей.

У цьому контексті кардинал Берґольйо пригадує про те, що влада є служінням. Служіння означає нахилитися над потребою іншого, якого, саме через цей жест, визнаю, як свого брата. Це означає відкинення байдужості та утилітаристського егоїзму, спрямованого на виключну користь. Це також означає трудитися для інших і через інших. Служіння – це слово, яке пробуджує прагнення нових суспільних узів, віддаючи себе на служіння Богові, щоб пізніше через нас сходила Його любов для будування оновленого людства, нового способу життя.

Служіння не є чисто моральним зобов’язанням, ні волонтерством від надмірного безділля, ні якимось неокресленим постулатом… Оскільки наше життя є даром, служити означає залишатися вірним тому, ким ми є: мова йде про цю внутрішню здатність жертвувати тим, чим ми є, любити аж до меж наших можливостей, чи як своїм прикладом показала блаженна Мати Тереза з Калькутти, служити – означає любити аж до болю.

Слова Євангелія скеровані не лише до віруючих чи практикуючих. Вони стосуються будь-якої влади, чи то церковної, чи політичної, тому що висвітлюють справжнє значення влади. Мова йде про революцію, що ґрунтується на нових суспільних зв’язках служіння. Влада має сенс лише тоді, коли вона поставлена на служіння спільному добру. Щоб егоїстично втішатися життям, непотрібно багато влади.

У цьому контексті можемо зрозуміти, чому по-справжньому людяне суспільство, а, отже, також і політичне, не може стати таким завдяки лише мінімалістському підходові «співжиття задля виживання», ні, тим більше, завдяки звичайному «договорові між різними інтересами», що має економічну мету. Навіть якщо би кожна річ була визначеною заздалегідь та віднайшла власну роль у завжди неясній дійсності людей, суспільство може стати автентичним лише на основі вищих цінностей, готовності віддавати найкращі свої здібності, на основі безкорисливої посвяти одні одним.

Тому, перед обличчям завдання відбудовувати країну, не можемо дозволити собі й надалі піддаватися інертності, ставати безплідними, піддатися залякуванню з боку різноманітних загроз. Потрібно брататися, взаємно визнаючи свої обмеження і можливості. Слід відкинути столітні поділи між інтересами центру та периферії, уникаючи взаємного поборювання, яке замість того, щоб збагачуватися завдяки співставленню відмінностей, невблаганно веде до знищення навіть найкращих результатів та пропозицій іншого. Не треба дозволити на те, щоб наш шлях перервала корислива непримиренність в ім’я послідовності, яка, в дійсності, не є нею. Це вимагає відмовитися від бажання завжди мати слушність, зберегти привілеї, від легкого життя та заробітку, вміючи залишатися «малими» духом.