З Папою Франциском про будування справедливої країни (9)

Після перерви, пов’язаної з циклом святкових передач з нагоди Різдвяних свят, повертаємося до дальшого ознайомлення з книгою кардинала Хорхе Маріо Берґольйо, теперішнього Папи Франциска «У серці людини. Утопія та зобов’язання», яка побачила світ 2005 року і присвячена темі будування країни, нації, у світлі непростої тогочасної ситуації аргентинського народу. Думки, висловлені 10 років тому архиєпископом аргентинської столиці, не втратили своєї актуальності, а також є дійсними для інших народів, які намагаються зреалізувати своє прагнення суспільства, в якому буде місце для всіх і для кожного.

Під час останньої минулорічної зустрічі було підкреслено важливість культури зустрічі, першим кроком у будуванні якої є пошук антропології, що відкидатиме будь-який шлях повернення в минуле. Адже культура, яка вкорінена у статичному та замкненому місці, приречена на капітуляцію. У культуру глобалізації слід входити з перспективи універсальності. Тобто, не залишаючись атомом, частинкою, яка має значення лише в цілості, але інтегруючись у нову життєву органічність вищого порядку, яка нас включає, але при цьому не касує. Для цього потрібні діалог, зіставлення ідей та здійснення влади.

Діалог є найлюдянішим шляхом спілкування. Отож, в усіх сферах потрібно встановити серйозний та відповідний діалог, а не лише чисто формальний або такий, який лише відволікає увагу. Мова йде про взаємообмін, що руйнує пересуди та будує, маючи на увазі спільний пошук, взаємоділення, який сприяє спробам взаємодії прагнень на користь спільної праці або спільного проекту. Тут не йдеться про те, що слід залишити власні ідеї, утопії, права, але відмовитися від того, щоб вважати їх єдиними та абсолютними.

Існує постійна необхідність у проводі, який, однак, означає дотримуватись встановлених правил, що пов’язує організм, що призводить до того, що його функцією буде не шукання власних інтересів, але безкорисливе служіння. Для того, щоб змогли проявитися сили, які кожен з нас має у собі, необхідно, щоб усі, а особливо ті, хто виконує важливу політичну, економічну роль, чи будь-які форми впливу, відреклися тих інтересів чи зловживань, які виходить за рамки спільного добра, що нас об’єднує. Дуже важливо серйозно та сміливо виконати місію, яку перед нами ставить теперішній час. Коли влада перестає бути служінням, то вона відхиляє свій шлях в напрямку власних інтересів, що відкриває шлях до найрізноманітніших демагогічних ресурсів, до вихолощення ідей та проектів. Тоді підкуплюється лояльність, а політика зводиться лише до пошуку компромісів, замість здійснення проектів, спрямованих на спільне добро.

Наступним кроком є відкривання простору для зустрічі. Адже поза поверховістю та кон’юнктурництвом існує народ, що має колективну пам’ять та не відмовляється від того, щоб прямувати вперед із шляхетністю, яка його вирізняє. Це проявляється у зусиллях та починах різноманітних спільнот, зростанні спільних ініціатив, у швидкому розвиткові багатьох рухів взаємодопомоги. Вони свідчать про присутність Божого знаку серед круговерті не баченої раніше активної участі. Люди, які вміють спонтанно та природно організуватися, є головними діячами цих нових суспільних зв’язків і вимагають для себе змоги брати участь в дискусії, брати активну участь в усіх сферах суспільного життя. «Ми, що стоїмо у проводі, повинні підтримати цю живучість нових зв’язків. Посилювати та захищати його може стати нашою головною місією», – писав кардинал Берґольйо.

У будуванні культури зустрічі дуже важливу роль відіграє відкритість на активне особисте та суспільне релігійне життя. Релігійний фактор є внутрішньою креативною силою життя людини та її історії, вчиняючи динамічним кожне існування, готове відкритися на цей досвід. Як, отже, пояснити той факт, що у багатьох середовищах стає модним говорити про будь-які теми та питання, а єдиною забороненою темою, єдиним виключеним є Бог? Світська сфера небезпечно сповзає до войовничого секуляризму, що, по-суті, також стає формою ідолопоклонства.

Основоположна точка зору культури зустрічі повинна зосереджуватися на людині – початкові, суб’єктові та меті усієї людської діяльності. Блаженний Іван Павло ІІ у свої соціальній енцикліці «Сотий рік» писав, що «вся людська діяльність розгортається у сфері культури та взаємодіє з нею. Для відповідного формування такої культури вимагається безпосереднє залучення всієї людської особи, так щоб вона могла виразити свою винахідливість, розум, знання світу та людей». А це означає, що «перша і найважливіша праця здійснюється у серці людини», бо від цього залежить, яким чином вона будуватиме своє майбутнє. Саме на цьому рівні стає зрозумілим «особливий та вирішальний вклад Церкви на користь справжньої культури».