З Папою Франциском про будування справедливої країни (8)

Знайомлячись з книгою кардинала Хорхе Маріо Берґольйо, теперішнього Папи Франциска «У серці людини. Утопія та зобов’язання», яка побачила світ 2005 року і присвячена темі будування країни, нації, у світлі непростої тогочасної ситуації аргентинського народу, попереднього разу ми почали розгляд питання про те, на чому ж саме ґрунтується те, що ми називаємо суспільними зв’язками? Було зазначено, що відбудова ніколи не є завданням когось окремого, це завдання усіх, і держава – це не лише правлячий клас, але всі ті, хто проживає на даному клаптику планети. Покликанням народу, нації є зреалізувати своє прагнення суспільства, у якому буде місце для всіх і для кожного, але щоб ніхто не бажав претендувати заволодіти цілісністю, позбавляючись іншого. Якщо ж робити ставку на державу, у якій не всі мають місце за столом, де тільки нечисленні отримують користі, в той час, коли жертви накладаються на усіх, то таке суспільство приречене на протистояння.

Як показує досвід, не варто прислухатися до тих, які намагаються применшити дійсність до ідей. Довколишній світ вчить нас, що не є потрібними ані інтелектуали, позбавлені таланту, ні моралісти, що не відзначаються добротою. Потрібен, натомість, заклик, здатний промовити до глибини гідності народу, до його мудрості та культурних ресурсів.

І в цьому полягає справжня та властива революція, спрямована не проти системи, але революція внутрішня, революція пам’яті, революція пам’яті про основоположні героїчні подвиги, й, одночасно, пам’яті про прості жести, які ми засвоїли у щоденному житті, в родині. Залишатися вірними цій місії означає дбати про цей жар у серці, захищати його від облудного попелу забуття, самовпевненості вважати свою батьківщину та власну родину такими, що не мають історії, і що, мовляв, вона починається від нас.

Мова йде про жар пам’яті, який зміцнює цінності, які вчиняють нас великими, а це: пошана до життя, готовність прийняти смерть, дбання про наших найбідніших та найслабших ближніх, солідарність перед обличчям болю та бідності, вміння святкувати і молитися, надіятись на спільну працю, докладаючи власні, хоч і незначні, сили. Потрібне переконання у тому, що цілісність перевищує частину, час є вищим над простором, дійсність перевищує ідеї, а єдність стоїть понад конфліктом. Ці чотири координати є надійним орієнтиром для щоденної перевірки будь-якої ситуації.

Для відновлення суспільних зв’язків необхідно звернутись до етики солідарності та відкритості на культуру зустрічі. Перед обличчям притаманної сучасній епосі культури роздробленості, чи іншими словами “не інтеграції”, від нас вимагається, особливо у важких хвилинах, не підтримувати тих, які намагаються перетворити у ресурс образи чи темні сторінки нашої спільної історії, не сприяти тим, які черпають користь з послаблення внутрішніх зв’язків суспільства, маніпулюючи пам’яттю, і, так би мовити, за безцінь торгують утопіями.

Задля культури зустрічі потрібно вийти із існуючих культурних схованок, звертаючись до трансцендентного, яке дає підвалини для того, щоб будувати інтегруючий універсалізм, який шанує відмінності. Потрібно також розвивати плідний діалог задля творення спільного проекту. Слід здійснювати владу на служінні розвиткові спільного проекту (спільного добра), відкривати простір для зустрічі, як також наново відкривати творчу силу релігійного виміру у житті людства та його історії. Осередком цього поновного відкриття повинна бути людина.

Отож, першим кроком у будуванні культури зустрічі є пошуки антропології, яка відкидатиме будь-який шлях повернення в минуле, у значенні, більше чи менше усвідомленому, як культурного пристановища. Людина схильна відбудовувати, відтворювати своє минуле. Але культура, яка вкорінена у статичному та замкненому місці, приречена на капітуляцію. Однак, у культуру глобалізації слід входити з перспективи універсальності. Тобто, не залишаючись атомом, частинкою, яка має значення лише в цілості, але інтегруючись у нову життєву органічність вищого порядку, яка нас включає, але прицьому не касує. Іншими словами, гармонійно включатись у щось, що нас перевершує, але при цьому не відмовляючись від власної самобутності. А це неможливо здійснити лише на основі згоди, яка нівелює. Для цього потрібні діалог, зіставлення ідей та здійснення влади.