З Папою Франциском про будування справедливої країни (4)

У книзі «У серці людини. Утопія та зобов’язання», яка побачила світ 2005 року і присвячена темі будування країни, нації, у світлі непростої ситуації аргентинського народу, кардинал Хорхе Маріо Берґольйо – теперішній Папа Франциск, як відправну точку у своїх роздумах пропонує призадуму над «відчуттям покинутості», що має потрійний вимір. Це втрата чи відсутність часових чи соціополітичних зв’язків, вимір просторового, екзистенційного та духовного викорінення і втрата переконань. Це веде до релятивістського кругозору, приймаючи який, глобалізація, у своїй теперішній формі, уодноманітнює мислення та викорінює конструктивні відмінності будь-якого людського суспільства. Перед обличчям такого проекту, який нас уніфікує, позбавляючи власної самобутності, Церква закликає ділитися тим, що відрізняє нас один від одного, щоб з цих відмінностей Святий Дух, Який їх нам дає, зміг дарувати нам багатогранну єдність. І це є чимось дуже далеким від гегемонії глобалізаційного проекту, який уніфікує та викорінює відмінності, як також від релятивізму, який деперсоніфікує та роздрібнює.

Але на цю проблему слід подивитися і з іншого боку. Постає запитання: як можливо вести діалог, любити, будувати щось спільного, прицьому дозволяючи, щоб те, що могло би бути моїм внеском, розсипалося, втрачалося та зникало? Глобалізація у формі одностороннього та уніфікуючого накладення цінностей, практик і товарів, ходить пліч-о-пліч з інтеграцією в розумінні імітації та культурного, інтелектуального та духовного підпорядкування.

То який, отже, шлях потрібно обрати? Слід ані не наслідувати пророків релятивістської ізоляції у глобальну світі, ані нерозумних та беззмістовних вітровказів-флюгерів, які з роззявленим ротом та запрограмованими оплесками готові лише споглядати феєрверки інших людей.

Ситуація є дуже складною. Народи, інтегруючись у глобальний діалог, вносять цінності власної культури і повинні захищати їх від будь-яких проявів неконтрольованої асиміляції чи штучного синтезу, який перетворюватиме їх у спільний та глобальний вимір. Одночасно, вносячи свої цінності, вони отримують від інших народів їхні культури, з такою самою гідністю та пошаною. Тут не йде мова про безплідне механічне безпринципне поєднання різнорідних, несумісних, іноді протилежних поглядів, ідейних напрямів, адже в такому випадку цінності народу викорінюються з плідної землі, яка їх зродила та підтримує їхню життєздатність, щоб змішатися на своєрідному «базарчику», де все, так би мовити, однакове, має ту ж саму цінність, нічим не відрізняється, мовляв, перед обличчям смерті ми всі однакові…

Сучасні глобалізаційні процеси дуже сильно наголошують на наших протиріччях. З одного боку, економічна могутність та притаманна їй мова розвиваються, і вже опанували багато сфер національного життя, очевидно, маючи власні надмірні інтереси та цілі. З іншого боку, багато людей наражаються на небезпеку втратити самоповагу, своє найглибше значення, свою людяність та можливість прагнути гіднішого життя.

Блаженний Іван Павло ІІ у своєму післясинодальному Апостольському напоумленні «Церква в Америці» писав саме про цей негативний аспект глобалізації, зазначаючи, що «якщо глобалізація керується виключно законами ринку, застосовуваними згідно з користю тих, які мають силу, її наслідки не можуть не бути негативними». А це тому, що «надання економіці абсолютної цінності», поряд із зростанням безробіття, зменшенням та погіршенням соціальних служб, знищенням навколишнього середовища й природи, поглибленням прірви між багатими й бідними, корупцією ставлять «бідніші країни у дедалі помітнішу ситуацію нижчості».

Але поряд з проблемами міжнародного характеру, існує також певна нездатність долати дійсні проблеми. Так, наче труднощам і розчаруванням можуть протистояти слабкі невимогливі пропозиції або моралізація, які лише обмежуються до перерахування принципів, ставлячи формальні аспекти понад дійсність. А навіть ще гірше: зростаюча зневіра та втрата стимулів для будь-яких старань на користь спільних інтересів, що спонукає жити лише теперішньою хвилиною.

Однак, ми живемо у історичному періоді, в якому не можемо собі дозволити бути наївними. На горизонті збирається чорна хмара соціального розпаду, а на карті часто стоять різні інтереси, далекі від загальних потреб. Одночасно, переважання формального над дійсним виконує функцію знечулення, внаслідок чого живемо у стані, так би мовити, радісного слабоумства, до якого не мають доступу пророцтва, закорінені у реальному.