Владика Борис Ґудзяк про служіння серед мігрантів (2 ч.)

Пропонуємо Вашій увазі другу частину інтерв’ю з Єпархом Паризьким для українців греко-католиків Франції, Швейцарії та країн Бенілюксу, Преосвященним владикою Борисом Ґудзяком, який поділився своїми думками про особливості єпископського служіння для вірних УГКЦ, які проживають закордоном. Розмовляла Світлана Духович:

****************

Як владика Борис Ґудзяк бачить можливість співіснування почуття приналежності до українського народу з інтеграцією у суспільство, в якому проживає емігрант?

За що я батькам дуже вдячний і що, мені здається, дуже важливо плекати – це почуття власної гідності. Дуже часто іммігранти, з певних об'єктивних, але також і суб'єктивних причин, чуються вторинними, другосортними, мають глибоке почуття меншовартості. І ця меншовартість тяжить, це є комплекс, який викривлює, через який людина корчиться. Іншість дуже часто сприймається більшістю із скепсисом, а то й агресивно. І перед тим скепсисом, і тим більше, перед агресією, ми себе захищаємо і закриваємо, ми не є до кінця вільні. Ми бачимо, як багато людей соромляться України, соромляться того, що в Україні відбувається. Більше ніж половина, може дві третини молодих українців в Україні сьогодні декларують, що при першій нагоді вони би виїхали з України. Отже, вони виїжджають, бо не хочуть того, що в Україні є, а виїхавши, вони це хочуть забути. Але це є їхнє, це є частиною їхнього ДНК, їхньої плоті. І коли ти перекреслюєш самого себе – свою мову, свою культуру, свою історію – відбувається певне автокалітцтво. І зрозуміти це, зберігати критичне наставлення до своїх народних, національних пороків, але лишитися гідною людиною – це не простий виклик. І мені здається, що Церква повинна допомагати людям у цьому самостановленні.

Я дуже батькам вдячний за це. Вони не говорили “Будь гідним”, чи “Знай свою гідність”, вони передавали це якось цілісно, акцентуючи на всьому українському не в протиставленні, а в симфонії з оточуючим, зовнішнім світом. Був період, коли я був підлітком, я злився на батьків, що вони мене назвали Борис. В місті, на двісті тисяч людей, я був єдиний Борис. В Україні Борисів є мало, є Борис Абрамович, Борис Давидович, церков святих Бориса і Гліба ми не маємо, але у Франції скоро будемо мати. Отже, були такі моменти, але тепер я бачу, що ім'я Борис – це візитна картка, бо як я назвуся десь Борис, наприклад тут було сто єпископів у школі нових єпископів, а Борис єдиний, і як я себе представив “Борис з Парижу”, воно фіксується. Ми повинні розуміти, що наша іншість і наша слабість є тим, де Господь нас буде благословити. Це є принцип, який святий. Павло дуже підкреслює: “Я є сильний, там де я є слабкий, бо там, де я є слабкий, там працює Господь”. І побачите, що різні наші немочі і, навіть, наші пороки є там, де проявиться Божа благодать. От це є ключ нашої гідності, а не якесь автозвеличування, чи «випендрювання» у своїй українській, греко-католицькій, чи іншій ідентичності.

Господь наш воплотився в певний час, в певному місці, з певною мовою і з певною культурою, тим Він освятив конкретність, конкретність кожної людини, і кожна мова, кожна культура є гідна, є Богом створена, Богом дана. І коли ми шануємо себе, ми також шануємо і інших, і відбувається тоді злагода між різними: постає зацікавленість, захоплення красою іншого, при шануванні свого. Тепер ми будемо, надіюся, з великою увагою читати Шевченка в цьому ювілейному році: оце глибоке: “І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь”, – є дуже важливим для іммігрантів.

Проблема нової української трудової еміграції є викликом для всього українського суспільства. Ця проблема особливо стосується подружжя і дітей. Як Церква в Україні намагається відповісти на цю проблему?

Багато ще в нас попереду. Це дуже нові питання, нові проблеми. Ця відстань є фізично великою, з другого боку, є віртуальний контакт. Колись, навіть на відстані, соціальні табу стримували від певної поведінки, колись одружена жінка не могла собі публічно позволити такий, чи інший крок; батька також більше стримувала загальносуспільна настанова і думка. Сьогодні в цій розгнузданості, яка запанувала після шістдесятих років, після сексуальної революції, яка також принесла певні позитивні плоди, наприклад скріпилося певне розуміння гідності жінки, – але все це є дуже новим і свіжим викликом. Ця еміграція є іншою від всіх попередніх, і годі щоб Церква мала якусь “магічну паличку”, якийсь метод, який маже вповні відповісти відразу на цей виклик, немає якогось “Нескафе” – порошок, кип'яток і задоволення. Взагалі, щодо всіх питань – як соціальних, родинних, так і політичних, і тих що стосуються корупції – як Церква працює? Церква старається виковувати цілісну людину. Систематична релігійна практика, молитва зранку і звечора, участь у Богослуженнях, приймання Святого Причастя, Свята Сповідь – це є засоби, коли вони практикуються систематично, вони дають силу у періодах спокуси, чи упадку, у моментах особливого виклику. Отже, ціле життя Церкви є певною відповіддю на всі людські виклики. Очевидно, це є дуже добре, що появляються тепер молоді спеціалісти, які вчаться в різних програмах - душпастирських, комунікаційних, психологічних, богословських – і ці відповіді, ці методології крок-за-кроком формуються. На жаль, для багатьох бракує цієї спосібності відповісти, цієї опіки, і люди дуже терплять, і терплять, передусім, діти.

Владика Борис і сам є дитиною українських емігрантів... Чи цей досвід якимось чином впливає на його теперішнє єпископське служіння серед емігрантів?

В кожній мікросекунді. Тобто, я є тим, ким я є через цей досвід. Богу дякувати, що я біль-менш володію українською мовою, є цілий ряд навиків. В нашій сім'ї збереглися певні жести, певні відривки, рефлекси, які затратилися в Україні тому, що ми жили не під радянським режимом і певні традиції, як релігійні, так і національні, народні, можна було зберігати. Наприклад, як позначувався час: моя мама на Йордан позначала вікна солом'яними хрестиками. Моя мама, не знаю чи завжди вона це робила, вона розказувала мені, бо я не дивився як вона крає хліб, що заки хліб перекраювалось, його хрестилося хрестиком. Якщо хліб впав на землю, його піднімали і цілували. Багато таких непомітних жестів, сакраментальних постав, мені передавала родинна обстановка, і наша Церква, і школа українознавства, і молодіжна організація “Пласт” – за це я є дуже вдячний і це допомагає якось передавати пережиття Бога в нашому тут і тепер.