Бесіди про соціальну доктрину Церкви (97). Аудіо+текст

Щосереди програма української редакції Ватиканського Радіо присвячена темі соціального служіння Церкви. Різні інформаційні повідомлення відповідного змісту доповнює спеціальна тематична рубрика "Бесіди про соціальну доктрину Церкви". Пропонуємо вашій увазі черговий випуск з цієї серії:

*******
Віра, розум та соціальна доктрина Церкви (2)

Розпочавши попереднього разу аналізувати взаємини між вірою та соціальним вченням Церкви на основі доповіді «Віра та соціальна доктрина Церкви» професора Стефано Фонтани, Директора Фундації «Міжнародний дослідницький центр соціальної доктрини Церкви ім. кардинала Ван Туана», ми зауважили, що в цьому контекстів віра потребує метафізичного розуму, а розум віри. Таке поєднання зустрічаємо у християнській релігії, і саме тому Католицька Церква випрацювала соціальну доктрину.

Віра вимагає від розуму пізнавати природний порядок створіння, в якому вміщений також суспільний порядок. Віра цього потребує, оскільки природний порядок є не лише природним, але вже спрямованим на надприродне, оскільки вже тут, на землі, вирішується вічне призначення. І побудова доброго суспільства, як не дивно, має справу із спасінням. Крім того, природний порядок становить немовби абетку надприродного: родина, любов, батько, мати, син – це все є абеткою об’явлення. Якщо розмивається метафізичне розуміння природного порядку, надприродному бракує відповідної мови, щоб висловитися. Коли втрачається ідея, що існує суспільний природний порядок, і що розум може його пізнати, віра виштовхується у ірраціональну сферу, і сприймається лише, як приватна справа, яка не несе в собі жодної істини.

Віра включає в собі природний і суспільний порядок, тому що є вірою в Творця, Який зробив всі речі, і є вірою в Спасителя, Який всі речі підсумовує в Собі. У своєму соціальному вченні Католицька Церква пропонує суспільний порядок, доступний пізнанню метафізичного розуму та політики. Церква у цьому зберігає, захищає та забезпечує верховенство Христа над всесвітом та суспільством. Христове царство стосується не лише душі, але й суспільного порядку. Але це не виражається, накладаючи конфесійний порядок, а призиваючи метафізичний розум та політику до виконання їхніх завдань. Не слід забувати, що накази природного закону розум може пізнати сам, однак християнське об’явлення допомагає повністю їх зрозуміти. І сьогодні Церква залишилася чи не єдиною, хто пригадує всім про цей природний порядок. Не тому, що розум нездатний побачити його, але тому, що розум, щоб побачити його повністю та залишатися вірним йому, потребує, щоб доктрина віри підтримувала та пригадувала про нього.

Сучасна соціальна доктрина Церкви народилася наприкінці ХІХ століття, коли людський розум втратив віру в можливість пізнання природного суспільного порядку, і коли політика постановила виключити релігію з побудови суспільства, усуваючи Бога з належного Йому місця у світі. Папа Лев ХІІІ через енцикліку Rerum novarum (Нові речі) та через подальші соціальні енцикліки намагається дати подвійну відповідь на цей виклик: оживити метафізику святого Томи Аквінського, щоб повернути розумові віру в можливість пізнавати природний суспільний порядок та започаткувати соціальну доктрину Церкви, метою якої є повернути Богові належне місце в людській громаді.

У дійсності ж, метафізику згодом занедбано, а завданням соціальної доктрини Церкви визначено не «створення Богові місця у світі», але більш горизонтальні цілі, такі як спільне добро, поняття, яке часто залишається двозначним. Однак, саме негативні наслідки, спричинені цим, вказують нам на те, що два завдання, які ставив Папа Лев ХІІІ, до сьогодні залишаються дійсними. Папа Павло VI в енцикліці Populorum progressio писав, що збільшення бідності, яке спостерігаємо, є наслідком «вбогості мислення», а блаженний Іван Павло ІІ в енцикліці Fides et ratio писав, що великим завданням християн у новому тисячолітті буде відновити повну картину знання, оскільки прогалини в ній призводять до втрати сенсу та людини. Зрештою, трагічні наслідки різних сучасних гуманізмів, позбавлених метафізичного виміру, свідчать про те, що невідкладним завданням є відкрити у наших суспільствах місце для Бога. І це безпосередньо пов’язує соціальну доктрину Церкви із завданням нової євангелізації.