Екологічні питання в енцикліці Caritas in veritate (3) Бесіди про соціальну доктрину Церкви (89) Аудіо+текст

Щосереди програма української редакції Ватиканського Радіо присвячена темі соціального служіння Церкви. Різні інформаційні повідомлення відповідного змісту доповнює спеціальна тематична рубрика "Бесіди про соціальну доктрину Церкви". Пропонуємо вашій увазі черговий випуск з цієї серії:

***************

Екологічні питання в енцикліці Caritas in veritate (3)

Розглядаючи попередніми разами тему екологічних аспектів соціальної енцикліки Папи Венедикта XVI «Любов у істині», ми зауважили, що Церква є відповідальною також і за створіння, і тому повинна докладати зусилля, щоб ця відповідальність мала вагу в суспільному житті. «А чинячи це, повинна не лише захищати землю, воду та повітря, як дари сотворення, які належать усім. Вона, насамперед, повинна захищати людину від знищення себе самої», – писав Папа Венедикт XVI, який також перестерігає перед «абсолютизмом техніки», який є дуже небезпечним також і тому, що біотехнології, породжені «матеріальною та механістичною концепцією людського життя», дають людині змогу маніпулювати життям, а «спосіб, з яким людина ставиться до навколишнього середовища, впливає на те, як людина ставиться до самої себе, і, навпаки».

Довкілля – це все те, що нас оточує, це місце, в якому народжується людина та життя, це – природна «домівка» людини. Але на порозі третього тисячоліття, здається, ця сфера надзвичайно розширилася. Надзвичайні здобутки техніки, біотехнології аж до штучного запліднення, спонукають замислитися над тим, що й техніка стала нашим «природнім» середовищем, з якого неможливо вийти. Складається враження, що «техніка» вже не є анклавом серед «природи», але розширює свій вплив до країв землі, творячи свій власний світ, зі своїми особливими характеристиками, від яких ми не можемо відмовитися.

Сьогодні живемо у світі, настільки переміненому людиною, що всюди і постійно зустрічаємось із структурами, створеними нею, чи то користуючись апаратами, які стали невід’ємною частиною нашого щоденного життя, чи оглядаючи пейзажі, перетворені людиною. Як казав німецький вчений Вернер Гейзенберг, «певною мірою, ми завжди і всюди зустрічаємо себе самих».

Так розбилася мрія «нейтральної технічної науки», яка мала би надавати людям засоби, залишаючи за ними остаточне рішення щодо способу їх вживання та щодо того, чи поставлені цілі є добрими або злими. Сьогодні техніка із засобу перетворилася на ціль, і здається, що жодне із завдань людства не може здійснитися без посередництва техніки.

А тому слід поєднати технології з потужним моральним виміром пошани до життя, тому що людина здобула здатність не лише змінювати навколишнє середовище, але й саму людську природу, що несе наслідки великої ваги для стану здоров’я народів та майбутніх поколінь.

Тема життя, а, отже, антропологічне питання, становить єдність з екологічним питанням та з будь-якими роздумами на тему суспільства, його природи та завдань, а тому – тісно пов’язане з питаннями політики, урядування, шукання спільного блага. Між етикою життя, екологією довкілля та екологією людини існує тісний зв’язок, адже, як пише Венедикт XVI в 51 пункті енцикліки Caritas in Veritate: «Якщо не шанується право на життя і на природну смерть, якщо зачаття, виношування та народження людини чиниться штучно, якщо людські ембріони приносяться в жертву наукових досліджень, суспільна совість втрачає концепцію екології людини, а разом з нею – екології довкілля».

Отож, дбати про створіння не означає лише захищати природу в значення навколишнього середовища, але також означає захищати справжню суть людських взаємин, які повинні ґрунтуватися на центральності людської особи та її взаєминах з природою.

Всі ми несемо далекоглядну відповідальність щодо прийдешніх поколінь, а тому слід оцінювати моральні наслідки кожного рішення, чи то політичного, чи економічного, чи технічно-наукового, зважаючи на суспільні ризики. Тому, неможливо розділяти етику, економіку та довкілля, оскільки це стоятиме на перешкоді тому, щоб побачити існуючі взаємозв’язки. А це вказує на необхідність зміни ментальності задля союзу між людиною і природою, без якого існує загроза зникнення людського роду.

Венедикт XVI стверджує, що «екологія людини» є «необхідним імперативом», зауважуючи: «Впровадження в усіх обставинах способу життя, який шануватиме довкілля, та підтримка пошуку й застосування належних енергоресурсів, які оберігатимуть спадщину створіння й не нестимуть загрози людині, повинні стати економічними та політичними пріоритетами. Всі урядовці повинні докладати зусилля для захисту природи, допомагаючи їй здійснювати її суттєву роль для виживання людства».

Перед обличчям кризи, яка вказує на те, що дотеперішній порядок себе вичерпав, постає очевидною необхідність переглянути спільне бачення «людського міста» в усій його комплексності. Лише якщо розробка нових екологічно чистих технологій черпатиме натхнення з оновленого гуманізму можливе створення умов належного управління, необхідні для відповіді на соціальні виклики, пов’язані розвитком, ринком праці, суспільним включенням. На цих основах можна опрацювати концепцію економіки з людським обличчям, яка шануватиме права найслабших і потребуючих та буде здатною поєднати довгострокове зростання з відновлюваністю ресурсів.