Екологічні питання в енцикліці Caritas in veritate (2) Бесіди про соціальну доктрину Церкви (88) Аудіо+текст

Щосереди програма української редакції Ватиканського Радіо присвячена темі соціального служіння Церкви. Різні інформаційні повідомлення відповідного змісту доповнює спеціальна тематична рубрика "Бесіди про соціальну доктрину Церкви". Пропонуємо вашій увазі черговий випуск з цієї серії:

***************

Екологічні питання в енцикліці Caritas in veritate (2)

«Спосіб, з яким людина ставиться до навколишнього середовища, впливає на те, як людина ставиться до самої себе, і навпаки», – читаємо в енцикліці Caritas in veritatе Папи Венедикта XVI, який зазначає, що Церква відповідальна також і за створіння, а тому повинна докладати зусилля до того, щоб ця відповідальність мала вагу в суспільному житті. «А чинячи це, повинна не лише захищати землю, воду та повітря, як дари сотворення, які належать всім. Вона, насамперед, повинна захищати людину від знищення себе самої», – читаємо далі.

Екологічна проблематика є частиною соціального вчення Церкви, і цієї теми не оминула соціальна енцикліка Папи Венедикта XVI «Любов у істині», яка побачила світ 2009 року. Повертаємося до цього аспекту спадщини вислуженого Папи.

Існує необхідність в чомусь, на зразок «екології людини» в правильному розумінні цього вислову. Нищення природи, у дійсності, тісно пов’язане з культурою, яка формує співжиття між людьми. Коли в суспільстві шанується екологія людини, з цього черпає користь екологія навколишнього середовища. «Є протиріччям, – читаємо у 51 пункті енцикліки, – вимагати від нових поколінь пошани до природного середовища, коли виховання та закони не допомагають їм шанувати себе самих. Книга природи є одною і нероздільною, як у тому, що стосується навколишнього середовища, так і в тому, що стосується життя, статевості, подружжя, родини, соціальних взаємин, одним словом, цілісного людського розвитку. Обов’язки, які маємо щодо навколишнього середовища, пов’язані з обов’язками, які маємо щодо особи, як самої в собі, так і в її взаєминах з іншими».

Згадана єдність і нероздільність цих двох аспектів роблять з вивчення навколишнього середовища складну дисципліну. Будь-який підхід в цій матерії повинен бути міждисциплінарним та систематичним. Навколишнє середовище не можна сприймати лише, як збір фрагментів, з яких воно складається. Наприклад, економічна наука, коли обирає навколишнє середовище, як предмет своїх досліджень, то може користуватися своїми аналітичними методами, але мусить пам’ятати, що неможливо розділяти економіку та навколишнє середовище, бо таке розділення стоїть на перешкоді тому, щоб зауважити взаємозв’язок, який існує між економікою, екологією та соціальною сферою – трьома складовими, які мають великий вплив на стан здоров’я нашого та наступних поколінь.

Вказівки енцикліки «Любов у істині» щодо екології, які Венедикт XVI також висловив під час загальної аудієнції 8 липня 2009 року та у своєму посланні з нагоди Всесвітнього дня миру 2010 року на тему «Якщо хочеш розвивати мир, оберігай створіння», можна підсумувати такими словами: поєднати вимоги навколишнього середовища з вимогами розвитку не означає абсолютизувати природу, чи вважати її важливішою за людини; це означає шанувати «граматику», вписану Творцем в Його діло, доручаючи людині завдання охоронця та відповідального розпорядника створіння.

Отож, не йдеться про те, щоб вимоги навколишнього середовища сприймати лише, як додаткові зобов’язання для економічної діяльності, тобто, лише як додаткові видатки. Йдеться про те, щоб концепцію «екології людини» розглядати в горизонті, ширшому за економічну раціональність, враховуючи користі для розвитку, які випливають зі стійкості навколишнього середовища.

У згаданому посланні Венедикт XVI наголошує на тому, що оберігання довкілля є суттєвим елементом мирного співжиття людства та пригадує, що його попередник Іван Павло ІІ ще 1990 року говорив про «екологічну кризу», в контексті якої виникає невідкладна «моральна необхідність нової солідарності».

Ця криза стосується кліматичних змін, опустелювання, зношеності та втрати родючості ґрунтів, зараження води, знищення біологічної різноманітності, зростання стихійних лих, зникання лісів. Венедикт XVI також звертає увагу на протистояння і конфлікти, пов’язані з доступом до природних ресурсів, та на «дедалі зростаюче явище: “природничих біженців”: людей, які через деградацію довкілля, у якому живуть, змушені його залишати».

Перед обличчям цих явищ, «які мають глибокий впив на дотримання людських прав, таких, як право на життя, поживу, здоров’я, розвиток», енцикліка Caritas in Veritate вказує на необхідність того, щоб «визріло загальне усвідомлення, яке сприйматиме продовольство та доступ до води, як загальне право всіх людей, без розрізнень та дискримінації».

Значення, ємкість та ефективність послання перестороги та надії, якими пронизана ця енцикліка, вміщені в цих коротких словах: «Криза зобов’язує нас перепроектувати наш шлях, встановити нові правила та знайти нові форми зобов’язань, наголошувати на позитивному досвіді та відкидати негативний. Таким чином, криза стає нагодою для розпізнавання та нового проектування. І саме в такому ключі, наповненому довір’ям, а не почуттям приреченості, слід долати труднощі теперішнього часу».