Оновлення в послідовності. 50-річчя Другого Ватиканського Собору (26)

Дехто, невірно зрозумівши заклики Другого Ватиканського Собору, каже, що сьогодні треба би призупинити євангелізацію для того, щоб могти вести діалог. Мовляв, євангелізація викликає напруження, а діалог, натомість, об’єднує. Тому замість того, щоб словами та прикладом пропонувати іншим свою віру, накидається виключно діалог з іншими конфесіями та релігіями, як також – з атеїстами.

Але не цього навчає нас Собор. У декреті «Ad gentes» про місіонерську діяльність Церкви читаємо, що Церква зі своєї природи є місійною (п. 2), тому вона повинна дбати про те, щоб нести звіщення Євангелія всім народам. Таким чином, вона відповідає на найглибші вимоги свої католицькості та здійснює наказ свого Засновника: «Ідіть та навчайте всі народи». Отож, на діалог слід дивитися, як на один із вимірів євангелізації, а не як на перешкоду.

Другий Ватиканський Собор навчає, що нехристияни можуть спастися, тому що Бог, відомими лише Йому шляхами, дає Свою благодать людям, які не зі своєї вини не знають Євангелія. Одночасно, він стверджує, що «не можуть спастися ті люди, які знаючи, що католицька Церква була установлена Ісусом Христом, як необхідна інституція, відмовляють входити чи залишатися у ній» (п. 7).

У минулому не завжди розуміли те, що проповідування Євангелія повинно шанувати релігійну свободу людини. Тому Собор ясно каже, що «Церква забороняє примушувати або приманювати когось невластивими хитрощами до прийняття віри» (п. 13). Але підкреслюється також те, що Церква відстоює право на те, щоб нікого несправедливими утисками не відривати від віри. Це стосується також і ситуацій, коли накидається агресивна зісвітчуванність, яка стала справжнім анти-місійним духом наших часів.