Бідність. Причини?

“Why Poverty?” – Чому існує бідність? Це запитання минулого тижня ставили перед собою та слухачами журналісти європейських радіо та телебачення. Йдеться про інформаційну кампанію, присвячену давнім та новим формам бідності та тому, що можна зробити для того, щоб покращити життя тих, хто від неї потерпає, як у країнах добробуту, так і в тих, які розвиваються. Яким же є специфічний вклад Церкви в цьому питанні?

«Мова йде всього лиш про справедливі взаємини», – сказав одного разу в розмові з журналістом один мудрий чернець-францисканець. – «Йдеться про те, щоб зрозуміти наше місце в екосистемі життя, зрозуміти нашу залежність не лише від Бога, але одні від одних, а також – залежність усіх від створеного світу».

Протягом останніх двадцяти років наше розуміння «бідності» відійшло від концепції, запропонованої Світовим Банком в 90-х роках минулого століття, яка окреслювала бідними тих, які «живуть менше, як на один американський долар на день». Сьогодні, як нам пригадують «Завдання Розвитку Тисячоліття», мова вже не йде про те, скільки людина заробляє. Сьогодні говориться про доступ до освіти, до служби охорони здоров’я та чистої води, йдеться про захист навколишнього середовища, подолання неписьменності, поширення рівноправ’я чоловіків і жінок, про розширення участі в політичних процесах. У 2015 році мала би бути осягнена важлива ціль: зменшення на половину кількості людей у світі, які живуть в умовах бідності. Але це мета, яка повинна би також забезпечувати кращий доступ до нових комунікаційних технологій та інтернету. Адже, дуже часто, саме брак цього залишає цілі країни в стані недорозвитку та приниження.

Щоби фінансові та інші інституції зрозуміли помилковість моделі, накиненої «згори на всіх», тобто, «однакової мірки для всіх» у тому, що стосується міжнародного розвитку, були потрібні десятиліття. В той же час, Церква віддавна пропонує соціальну доктрину, яка ґрунтується на зміцненні, взаємопов’язаності та цілісному й загальному баченні людської гідності. Саме це чинять численні чоловіки й жінки, ченці та черниці в усьому світі, провадячи школи та лікарні, здійснюючи ініціативи та програми, які допомагають багатьом людям допомагати самим собі, замість того, щоб бути залежними від «західного» милосердя.

Вже понад 100 років тому Римські Папи та представники Церкви почали опрацювати принципи соціальної справедливості, відповідно до свого історичного контексту. У 1889 році кардинал Генрі Менінґ виступив посередником під час відомого «страйку портів» у Англії. Два роки пізніше Папа Лев ХІІІ оприлюднив енцикліку Rerum Novarum. Папська Рада «Справедливість і мир» нещодавно опублікувала документ, присвячений міжнародному боргові, який випередив кампанію скасування цього боргу «Drop the Debt». Не можна не згадати енцикліку Caritas in Veritate Папи Венедикта XVI, яка ставить перед урядами, банками та міжнародними корпораціями виклики, пов’язані з подоланням причин бідності в сучасному світі.

Як же трапилося так, що це багате та опрацьоване вчення про людську гідність та глобальну солідарність не є якомога більше поширюваним та якомога краще пізнаваним? Чому стало можливим те, що соціальна доктрина Церкви сприймається, як «приховані таємниці», чи, навіть, запущені? Настільки, що навіть ірландська поп-зірка Боно, відвідуючи нещодавно Ватикан, заохочував кардинала Тюрксона, Президента Папської Ради «Справедливість і мир», посилювати видимість Церкви в кампанії боротьби проти бідності. Може це стається тому, що у Церкві існує тенденція дбати про непомітний профіль, в тиші посвячуючись виконуваній роботі, залишаючи риторику політикам та зіркам. Чи може ми боїмося працювати з іншими, які не завжди поділяють наш спосіб діяння? У дійсності, існують і ті, хто не вважають справедливість та мир інтегральними частинами католицької віри. В багатьох семінаріях та формаційних закладах курси, присвячені поглибленню соціального вчення Церкви, залишаються факультативними.

Існує також інша трудність особистого характеру: постанова серйозно прийняти Євангельську благовість означає радикально змінити своє життя, взаємини з іншими, і не лише з тими, хто нам близький, з друзями та родичами, але й з тими, хто живе в іншій частині світу. Це також означає якомога краще використовувати свій час, свої сили та ресурси. Це означає також змінити спосіб того, як ми сприймаємо ділові справи, політику, фінансовий світ. Чи ми дійсно здатні у цей час приготування до Різдва наслідувати приклад святого Франциска та відкласти набік егоїзм і лицемірство? Чи вміємо давати щось не лише в економічному чи благодійному значенні, але даруючи себе самих, будучи готовими послужити іншим, подібно до того, як Бог вчинив щодо нас? Саме такий дар міг би внести відмінність у святкування Різдва, що наближається.

Філіппа Хітчен,
Англійська Редакція