Оновлення в послідовності. 50-річчя Другого Ватиканського Собору (19)

Служіння єпископа в житті Церкви. Цій темі присвячений декрет Другого Ватиканського Собору Christus Dominus, проголошений Папою Павлом VI 28 жовтня 1965 року. Про нього піде мова у нашій черговій зустрічі з спадщиною Собору в рамках рубрики, приготованої на основі циклу передач «Компас третього тисячоліття», автором якого є о. Даріуш Ковальчик, ТІ.

«Без єпископа не існує Церква», – навчав святий Ігнатій Антіохійський на початку ІІ сторіччя. Одним з плодів Другого Ватиканського Собору є зміцнення ролі єпископів, які «наслідують апостолів, як пастирі душ» (п.2).

Одним з головних обов’язків єпископа є проповідування Євангелія. І це проповідування повинно бути не абстрактним, але стосуватися всього того, що є важливим в житті людини. В декреті Christus Dominus читаємо: «Єпископи нехай навчають, наскільки великою, згідно з вченням Церкви, є цінність людської особи, її свободи та самого ж фізичного життя, цінність сім’ї, (...) продовження роду та виховання потомства, цінність громадянського суспільства та його законів, (...) цінність праці та відпочинку, мистецтва та техніки» (п.12). Залишається побажати, щоб єпископи всіх місцевих Церков мали відвагу мати настільки широку перспективу.

Собор підкреслює, що для того, аби могти здійснювати свою місію, єпископи повинні втішатися повною та досконалою свободою та незалежністю від будь-якої цивільної влади. З іншого боку, слід узгоджувати свою діяльність з публічною владою тоді, коли йдеться про поширення справедливих законів.

Іншим завданням єпископів, – пригадує декрет Christus Dominus, – є розвивати відповідні взаємини зі священиками. Вони повинні ставитися до них, як до синів та приятелів, а тому «повинні бути готовими вислуховувати їх і ставитися з довірою та прихильністю». Єпископ повинен знаходити час для своїх пресвітерів, щоб «разом з ними творити одну сім’ю, де єпископ є батьком» (п. 28).

Другий Ватиканський Собор також пригадує єпископам про цінність дедалі тіснішої співпраці між собою. А такі її форми, як Синоди чи Єпископські Конференції повинні сприйматися не лише, як органи управління, але радше, як зібрання приятелів, які спільно здійснюють своє душпастирське служіння.