Оновлення в послідовності. 50-річчя Другого Ватиканського Собору (17)

Згідно з різними дослідженнями, приблизно дві третини населення землі живе в країнах з обмеженнями релігійної свободи, а переслідування за віру ніколи не припиняються. Останніми роками 75 % людей, які постраждали внаслідок релігійної нетолерантності, це християни. І в наші часи ціною визнання віри в Ісуса Христа є ув’язнення, тортури та смерть. Часто, – як зазначав Папа Венедикт XVI під час Апостольської подорожі до Великобританії, – це визнання є причиною насмішок та зневаги.

Саме в цьому контексті сьогодні, пригадуючи спадщину Другого Ватиканського Собору, варто перечитати його декларацію Dignitatis humanae, присвячену релігійній свободі. Цей документ стверджує, що «кожна людська особа має право на релігійну свободу», та пояснює, що це право «має бути визнаним як цивільне право в юридичному правопорядку суспільства» (ч.2). Але, на жаль, не всі політики мають волю сприяти дійсній, а не лише декларативній релігійній свободі.

Релігійну свободу слід розглядати двояко. Як «свободу від» та «свободу для». Собор наголошує, що «в релігійних питаннях ніхто не повинен бути примушений діяти проти свого сумління, як також зазнавати перешкод у тому, щоб діяти відповідно до нього» (ч.2). Але релігійну свободу не можна обмежувати виключно приватним життям, адже «сама ж суспільна природа людської істоти вимагає, щоб вона назовні виражала внутрішні релігійні акти (...) та сповідувала свою віру спільнотним чином» (ч.3).

У своєму суспільному вимірі, релігійна свобода, серед іншого, означає право навчати та прилюдно свідчити свою віру, спілкуватися з владою та з релігійними спільнотами, що живуть у інших країнах, будувати культові споруди. Сьогодні Церква ще змушена протистояти викликам, шукаючи відповіді на різноманітні ситуації, в яких ці права порушуються.