«Світ з Богом чи без Нього». Роздуми після «Притвору язичників» у Швеції

В середині вересня цього року в Швеції відбулася 12-та з черги зустріч в рамках проекту Папської Ради в справах культури «Притвор язичників». Зустріч між віруючими та невіруючими на тему «Світ з Богом чи без Нього», яка протягом двох днів збирала разом представників шведського світу культури та політики, представників релігій і переконаних атеїстів.

Швеція – крана, яку часто називають пост християнською, де секуляризація здобула найбільшого успіху, де Бог, так би мовити, був примушений відійти набік. Країна, де панують «права людини», але не «Божий закон».

Це країна, де рішення про те, чи народити дитину, і коли, розглядається в площинні прав, як також так зване право мати дитину «без вад» та позбутися її під час вагітності, якщо це не так. Це країна, де міністерство освіти забороняє священикам сказати учням наприкінці навчального року: «Нехай Бог вас благословить». Це держава, де всі, за винятком одного, депутати проголосували проти свободи совісті працівників медичної сфери. Країна, де можна програти конкурс на посаду ректора університету тільки через те, що в біографії написав, що ти – віруючий.

Згідно з соціологічними дослідженнями, для шведів Бог неважливий. Однак, це не так. Швеція не є байдужою для Бога. Це знають ті, хто живе, як віруючий, зустрічаючи здивування, цікавість чи недовіру, коли заявляють про це. Це також знають ті, хто пережив події, пов’язані з «Притвором язичників» у Стокгольмі, де учасники зі справжнім запалом говорили про віру та про роль релігії в суспільстві.

Найбільшим внеском «Притвору язичників» було винесення на відкрите обговорення теми, яку у Швеції вважають з політичної та культурної точки зору недоцільною обговорювати прилюдно. І не лише це. Дводенну зустріч двічі по шість годин повністю транслювало державне телебачення. Була очевидною відкритість всіх учасників до того, щоб особисто підходити до запитань, що заторкували зазначену тему, більше наголошуючи на тому, що стосувалося сказаного про «вірити», аніж про «не вірити». Зали були заповнені людьми, які годинами слухали в тиші, наприкінці нарікаючи лише на те, що було замало часу. Одним із спільних аспектів, які виплили на світ, є те, що світський фундаменталізм не є менш небезпечним від релігійного.

Між суспільством, яке є «з Богом», та тим «без Бога» існує велика різниця. Суспільство «без Бога» намагається поставити у центрі всього людину, людину, яка перед обличчям житейських подій безнадійно потребує контролю. Натомість, у суспільстві, яке залишає простір для Бога, але не лише, як для далекої ідеї, а як Учасника, присутнього в житті, місце примарного людського контролю займає довіра. Довіра Богові, але не тому, який «створений» мною, а Тому, Який створив мене. Довіра, яка випливає з усвідомлення того, що людина є учасником доброго задуму, навіть якщо це вимагає страждання та жертви задля любові.

Стоїмо перед обличчям давньої труднощі людини, яка повинна допустити до себе думку про те, що вона потребує Бога, що вона від когось залежить, а навіть є боржником. Людина радше б хотіла сказати: «Я хочу бути богом. Я ніколи не впаду на коліна». Але скільки-то мудрості є в простій фразі: «Щоб змогти підвестися на ноги, слід стати на коліна». Коли похитнулося життя, коли розхитані сім’я та суспільство, то на це знаходимо простеньку відповідь святих: «Станьте на коліна, бо інакше – впадете. Відкрийте простір для Бога». Якщо світ заперечує Божу присутність, то Бог, без сумніву, не втратив зацікавлення світом. Ми ж маємо постійну потребу в тому, щоб пам’ятати про справжній вимір людини.

Шарлотта Шмедс,
Редакція скандинавських програм