Оновлення в послідовності. 50-річчя Другого Ватиканського Собору (9)

Церква, як ієрархія, та Церква як спільнота. Це – два взаємодоповнюючі обличчя Містичного Христового Тіла, що сформувалися протягом двотисячорічної історії. І ці два аспекти слід розглядати у їхньому взаємозв’язку, як на це вказує Догматична Конституція Другого Ватиканського Собору про Церкву Lumen gentium. Саме це є темою чергових роздумів про спадщину цього Собору, приготованих о. Даріушем Ковальчиком, які пропонуємо під час наших передач у п’ятницю.

Церква має свої незмінні виміри, що походять із її взаємин з Триєдиним Богом. Але існує також змінний аспект, який випливає з того, що вона діє в історії. Отож, можуть існувати різні моделі буття Церкви, які є взаємодоповнюючими, а не протиставними.

Наприклад, перед Другим Ватиканським Собором переважало «пірамідальне» бачення, яке наголошує на ієрархічній структурі та ролі Єпископа Риму. Собор, очевидно, не відкинув цієї перспективи, але доповнив її спільнотною моделлю. У конституції про Церкву читаємо: «Спільнота, що складається з ієрархічних органів та Христове Містичне Тіло, видимий збір та духовна спільнота (...) ніколи не повинні вважатися двома відмінними речами, вона складають єдину складну дійсність».

Блаженний Іван Павло ІІ у Апостольському листі «Надходить третє тисячоліття» пригадує вказівки Другого Ватиканського собору, покликані забезпечити спільність, наголошуючи на тому, що «зробити Церкву домом та школою сопричастя», є «великим викликом, який стоїть перед нами» на порозі тисячоліття, що розпочинається.

Ця духовність сопричастя полягає у тому, щоб бути об’єднаними у відмінностях дарувань задля спільного добра. На жаль, у Церкві не бракує суперництва та кар’єризму, які руйнують спільноту. Автентичний же дух Собору вказує на необхідність поглиблення духовності сопричастя між Папою, єпископами, священиками, між пастирями та всім Божим людом, між духовенством та чернецтвом, між церковними асоціаціями та рухами. Без цього сопричастя голос Церкви не буде чутним на площах сьогодення. Член Церкви не є клієнтом, що отримує релігійні послуги, але, як пригадує Другий Ватиканський Собор, є частиною спільноти, і від нього залежить, чи ця спільнота від його присутності зміцнюється чи послаблюється.