Оновлення в послідовності. 50-річчя Другого Ватиканського Собору (3)

Чи існує потреба в Третьому Ватиканському Соборі? Хто б це міг знати? Коли конклав обрав кардинала Анджело Ронкаллі наступником Папи Пія ХІІ, багато спостерігачів вважали, що його понтифікат буде, так би мовити, «перехідним», адже новообраний Папа мав вже 76 років. Через декілька місяців Єпископ Риму Іван ХХІІІ розпочав пропонувати ідеї та робити конкретні кроки для скликання собору, який перемінив Церкву. Багато хто в Римській Курії вважали, що ідея собору є недоречною. В Церкві поширювалося переконання про те, що після того, як 1870 року Перший Ватиканський Собор проголосив папську непомильність, Римський Архиєрей міг сам вирішувати будь-які питання.

Папа Іван ХХІІІ, який мислив зовсім по-іншому, зумів подолати спротив. Але звідки у нього взялося тверде переконання в необхідності розпочати таку масштабну подію, як вселенський собор? Він сам сказав: «Щодо моєї скромної особи, то я не люблю покликатися на якісь особливі натхнення. Я задовольняюся вірною доктриною, яка вчить, що все походить від Бога. Саме таке натхнення я бачив в ідеї собору». Саме так! Це Той, Який провадить Свою Церкву до «повноти істини», тобто Святий Дух, надихнув Папу Ронкаллі скликати собор, який став одним з поворотних моментів у двотисячолітній історії Церкви, як казав блаженний Іван Павло ІІ.

З бігом часу соборові документи не втратили своєї актуальності. Навпаки, вони завжди потребують здійснення. Але, передовсім, слід наново відкрити Духа, який надихнув та провадив Собором. Теперішній Святіший Отець звернув увагу на те, що вже під час засідань, а потім, крок-за-кроком, у наступному періоді, на перший план почав виходити так званий «дух Собору», який, так насправді, є «анти-духом». Протягом наших коротких роздумів у п’ятницю, приготованих на основі циклу передач про Другий Ватиканський Собор авторства о. Даріуша Ковальчика, будемо старатись розрізнити справжній дух Собору від того анти-духу, який проявлявся вже тоді, та й досі існує.