Послання Святішого Отця Венедикта XVI на Великий Піст 2012 (повний текст)

«Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Єв 10,24)

Браття й сестри,
Чотиридесятниця знову пропонує нам нагоду призадуматися над серцем християнського життя – над любов’ю. У дійсності, цей час є сприятливим для того, щоб ми, з допомогою Божого слова та Святих Тайн, оновили наш шлях віри, як особистий, так і спільнотний. Це шлях позначений молитвою та діленням одні з одними, тишею та постом, в очікуванні на переживання пасхальної радості.

Цього року бажаю запропонувати вам кілька думок у світлі короткого біблійного уривку з Послання до Євреїв: «Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (10,24). Це речення знаходиться в розділі, у якому святий автор закликає довіритися Ісусові Христові, як Первосвященикові, Який здобув для нас прощення та доступ до Бога. Плодом прийняття Христа є життя, яке розгортається згідно з трьома богословськими чеснотами: йдеться про те, щоб приступити до Господа «із щирим серцем, у повноті віри» (див. 22), утримувати стійким «визнання нашої надії» (див. 23), постійно дбаючи про те, щоб разом з братами звершувати «любов та добрі діла» (див. 24). Стверджується також і те, що для підтримки цієї євангельської поведінки важливо брати участь в літургічних зустрічах та молитві громади, маючи на увазі есхатологічну мету: повне сопричастя в Бозі (див. 25). Хочу зосередитись на 24 вірші, який у кількох словах пропонує цінне та завжди актуальне повчання про три аспекти християнського життя: уважність до ближнього, взаємність та особиста святість.

1. “Зважаймо”: відповідальність за ближнього.

Перший елемент – це запрошення «зважати»: грецьке слово, яку тут вжите – це katanoein, що означає добре спостерігати, бути уважними, придивлятись свідомо, спостерігати дійсність. У Євангелії його зустрічаємо тоді, коли Ісус закликає учнів «поглянути» на птиць небесних, які хоч і не орють, але перебувають під дбайливою опікою Божого провидіння (пор. Лк 12,24), а також «звернути увагу» на колоду в своєму оці, перш, ніж дивитися на скалку в оці брата (пор. Лк 6,41). Зустрічаємо його також і в іншому уривку з того самого Послання до Євреїв, як запрошення «вважати на Ісуса», апостола та первосвященика нашої віри. Отож, дієслово, яке врозпочинає наше напоумлення, запрошує зосередити погляд на ближньому, насамперед – на Ісусі, та бути уважними одні на одних, не проявляти байдужості, незацікавлення долею ближніх. Навпаки, часто переважає протилежна поведінка: байдужість, незацікавленість, які породжені егоїзмом, прикритим удаваною пошаною до «приватної сфери». Також і сьогодні сильно лунає Господній голос, що кличе кожного з нас дбати про іншого. Також сьогодні Бог запрошує нас бути «сторожами» своїх братів (пор. Бт 4,9), творити стосунки, позначені взаємною турботою, увагою до добра ближнього й до його повного добра. Велика заповідь любові ближнього вимагає та заохочує усвідомити відповідальність за того, який, як і я, є Божим створінням та дитиною: бути братами й сестрами у людській природі, а в багатьох випадках, також і у вірі, повинно схилити нас до того, щоб бачити у ближньому справжнього alter ego (другого я), безмежно любленого Богом. Якщо розвиваємо такий братерський погляд, то солідарність, справедливість, як також милосердя і співчуття, природно випливатимуть з нашого серця. Слуга Божий Павло VI стверджував, що сучасний світ страждає, насамперед, з приводу відсутності братерства: «Світ хворий. Його недуга полягає не так в розтраті ресурсів чи загарбанні їх з боку небагатьох, як у відсутності братерства між людьми та народами» (Енц. Populorum progressio п. 66).

Уважність до ближнього вимагає бажати йому чи їй добра під усіма його аспектами: фізичним, моральним та духовним. Сучасна культура, здається, втратила відчуття добра і зла, тому слід переконливо наголошувати на тому, що добро існує та перемагає, тому що Бог є «добрим і чинить добро» (Пс 119, 68). Добро – це те, що викликає, захищає та поширює життя, братерство та спільність. Відповідальність за ближнього означає, отже, бажати чинити добро ближньому, прагнучи того, щоб також і він відкрився на логіку добра; цікавитися ближнім означає відкрити очі на його потреби. Святе Письмо застерігає перед небезпекою мати серце заскорузле свого роду «духовним знечуленням», яке вчиняє сліпими до страждань ближніх. Євангелист Лука наводить дві притчі Ісуса, які вказують на два приклади такої ситуації, яка може виникнути в серці людини. В притчі про милосердного Самарянина священик та левіт з байдужістю «пройшли мимо» повз людину, пограбовану та побиту розбійниками (пор. Лк 10,30-32), а в притчі про багача ця людина, пересичена різними благами, не звертає уваги на стан бідного Лазаря, який вмирає з голоду під її дверима (Лк 16,19). В обох випадках маємо справу з протилежністю «зважати», дивитись з любов’ю та співчуттям. Що ж стоїть на перешкоді цьому людяному та люблячому поглядові на ближнього? Часто цим є матеріальне багатство та достаток, але також віддавати перевагу своїм інтересам та власним турботам. Ми ніколи не повинні бути нездатними до «милосердя» щодо страждаючого, наше серце ніколи не повинно бути настільки поглинутим нашими справами та проблемами, щоб залишатися глухим щодо волання убогого. Навпаки, саме покора серця та особистий досвід страждання можуть виявитися джерелом внутрішнього пробудження до співчуття та співпереживання: «Праведний знає справу бідних, а розбещений не має зрозуміння» (Пр 29,7). Таким чином можна зрозуміти блаженство «тих, що плачуть» (Мт 5,4), тобто тих, що спроможні вийти з себе самих, щоб зворушитися терпінням інших. Зустріч з іншим та відкриття серця на його потреби є нагодою до спасіння та блаженства.

«Зважати» на ближнього включає також і дбання про його духовне добро. І тут бажаю пригадати один аспект християнського життя, який, як мені здається, канув у забуття: братерське напоумлення задля вічного спасіння. Сьогодні, загалом, з великою чутливістю підходиться до питання опіки й милосердя щодо фізичного та матеріального блага інших, але майже повністю замовчується усе, що стосується духовної відповідальності за ближніх. Не так було в Церкві первісних часів та в насправді зрілих у вірі громадах, в яких беруть до серця не лише тілесне здоров’я співбрата, але також і здоров’я його душі з огляду на його остаточне призначення. У Святому Письмі читаємо: «Докоряй мудрому, - він тебе полюбить. Дай мудрому пораду, він стане ще мудрішим; навчи праведника, і він знання побільшить» (Пр 9,8-9). Сам Христос наказує звернути увагу братові, який чинить гріх (Мт 18,15). Дієслово, вжите для окреслення братнього напоумлення, - elenchein – є тим самим, яке вказує на пророчу місію властиву християнам – оскаржувати покоління тих, які поблажливі до зла (пор. Еф 5,11). Традиція Церкви зарахувала серед діл духовного милосердя «напоумляти грішників». Важливо відновити цей вимір християнського милосердя. Не слід мовчати перед обличчям зла. Тут маю на увазі поведінку християн, які з остраху перед людським осудом або задля звичайної вигоди, пристосовуються до загальної ментальності, замість того, щоб перестерігати своїх ближніх від таких способів мислення чи поведінки, які суперечать істині та не йдуть шляхом добра. Християнське напоумлення, однак, ніколи не є спонукуване духом засудження чи оскарження; воно завжди спонукуване любов’ю та милосердям і випливає зі справжньої турботи про добро ближнього. Святий Павло стверджує: «Коли б хтось попав у якусь провину, то ви, духовні, такого наставляйте духом лагідности, пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (Гал 6,1). У нашому світі, просякнутому індивідуалізмом, необхідно наново відкрити важливість братнього напоумлення, щоб разом прямувати до святості. Навіть «праведник упадає сім разів» (Пр 24,16), - говорить Писання, – а ми всі є слабкими й недосконалими (пор. 1 Ів 1,8). Тому, допомогти та прийняти допомогу у сприйманні себе самих у істині, є великим служінням для того, щоб покращити своє життя та дедалі прямолінійніше крокувати Господньою дорогою. Завжди існує необхідність у погляді, який любить та виправляє, який знає та визнає, який розпізнає та прощає (пор. Лк 22,61), як це Бог учинив та чинить стосовно кожного з нас.

2. “Один на одного”: дар взаємності.

Таке «оберігання» інших суперечить ментальності, яка, зводячи життя лише до земного виміру, не сприймає його в есхатологічній перспективі, приймаючи будь-які моральні вибори у ім’я індивідуальної свободи. Суспільство, таке, як сучасне, може стати глухим як до фізичних страждань, так і до духовних та моральних потреб життя. Але не так повинно бути в християнській спільноті. Апостол Павло заохочує дбати про те, що веде до «миру та взаємного збудування» (Рм 14,9), будучи корисним «ближньому на добро, для збудування» (там же 15,2), не шукаючи користі для себе, але «лише для багатьох, щоб спаслися» (1 Кор 10,33). Це взаємне виправлення та напоумлення, в дусі покори та любові, повинно бути частиною життя християнської громади.

Господні учні, з’єднані у Христі через Пресвяту Євхаристію, живуть у сопричасті, яке їх пов’язує одних з одними, як членів одного тіла. Це означає, що ближній приналежить до мене, його життя та його спасіння пов’язані з моїм життям і моїм спасінням. Тут заторкуємо дуже глибокий елемент спільності: наше існування взаємопов’язане з існуванням інших, як у доброму, так і в злому; і гріх, і діла любові мають також суспільний вимір. У Церкві, містичному Христовому тілі, досвідчуємо цю взаємність: спільнота не перестає чинити покаяння та благати прощення гріхів своїх дітей, але також постійно та з радістю втішається свідченням чеснот та любові, що в ній розквітають. «Щоб члени дбали однаково один про одного» (1 Кор 12,25), - закликає святий Павло, тому що ми є членами одного тіла. Милосердна любов до ближніх, вираженням якої є милостиня – типова великопосна практика разом з молитвою та постом, вкорінена в цій спільній приналежності. Також через конкретне дбання про убогих кожен християнин може виразити свою участь в єдиному тілі, яким є Церква. Уважність до інших у взаємності є також визнанням добра, яке Господь чинить в них та подякою разом з ними за чуда благодаті, які Добрий і Всемогутній Бог не перестає чинити у своїх дітях. Коли один християнин розпізнає в іншому діяння Святого Духа, то не може не радіти цим і не віддавати хвалу небесному Отцеві (див Мт 5,16).

3. “Заохочуючи взаємно до любові й до діл добрих”: разом крокувати у святості.

Цей вислів з Послання до Євреїв (10,24) спонукає нас звернути увагу на загальне покликання до святості, невпинне крокування духовним життям, прагнучи до більших харизм та дедалі вищої й пліднішої любові (пор. 1 Кор 12,31-13,13). Взаємна уважність має за завдання взаємне спонукування до дедалі більшої, дієвішої любові, «як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний» (Пр 4,18), в очікуванні жити незахідним днем у Бозі. Час, який даний нам у нашому житті, є цінним для того, щоб відкривати та сповнювати добрі діла у Божій любові. Завдяки цьому Церква зростає й розвивається, щоб осягнути повну зрілість у Христі (пор. Еф 4,13). У цій динамічній перспективі зростання вміщається наш заклик спонукувати одні одних до того, щоб осягнути повноту любові та добрих діл.

На жаль, завжди існує спокуса байдужості, спокуса гасити Духа, відмова від «використання талантів», що нам дані для добра нашого і добра ближніх(пор. Мт 25,25). Усі ми отримали духовні чи матеріальні багатства, корисні для сповнення Божого плану, для добра Церкви та особистого спасіння (пор. Лк 12,21; 1 Тм 6,18). Вчителі духовного життя пригадують, що у житті віри той, хто не чинить поступу, відступає назад. Дорогі брати й сестри, приймімо постійно актуальне запрошення прагнути до «високого рівня християнського життя» (Іван Павло ІІ, Novo millennio ineunte, ч. 31). Мудрість Церкви у визнаванні і проголошуванні блаженств та святості деяких зразкових християн, має на меті також і пробудити бажання наслідувати їхні чесноти. Святий Павло закликає: «Пошаною один одного випереджайте» (Рм 12,10).

Перед обличчям світу, який вимагає від християн оновленого свідчення любові та вірності Господові, нехай же всі відчувають невідкладність змагання у любові, служінні та добрих вчинках (пор. Єв 6,10). Цей заклик особливо сильно лунає під час святого періоду приготування до Пасхи. З побажаннями святої та плідної Чотиридесятниці, ввіряю вас заступництву Пречистої Діви Марії та від щирого серця уділяю Апостольське благословення.

Венедикт XVI, Папа

(переклад української редакції Радіо Ватикану)