Віра і політика у світлі вчення Папи Венедикта XVI. Бесіди про соціальну доктрину Церкви (40) Аудіо-текст

Щосереди програма української редакції Ватиканського Радіо присвячена темі соціального служіння Церкви. Різні інформаційні повідомлення відповідного змісту доповнює спеціальна тематична рубрика "Бесіди про соціальну доктрину Церкви". Пропонуємо вашій увазі черговий випуск з цієї серії:

*******************************************
Віра і політика у світлі вчення Папи Венедикта XVI

Продовженням наших роздумів над взаєминами між вірою та політикою стане розгляд нещодавньої промови Папи Венедикта XVI, виголошеної 19 січня 2012 до групи єпископів зі Сполучених Штатів Америки під час підсумкової зустрічі з ними нагоди візиту «ad limina apostolorum». Святіший Отець звернув увагу на конкретні аспекти, які стосуються не лише певного суспільства, але можуть бути застосовані також і в інших соціально-політичних контекстах, у чому бачимо приклад як доктринальної, так і практичної ясності.

Відправною точкою для Венедикта XVI є ідея, що наша традиція не промовляє на основі сліпої віри, але – з раціональної перспективи, яка визначає завдання творити справді справедливе, гуманне та процвітаючи суспільство, з переконанням у тому, що всесвіт має певну внутрішню логіку, доступну для людського розуму.

Ця тема є дуже близькою теперішньому Папі: ми не загублені в беззмістовному всесвіті. З оточуючої дійсності виходить світло та мова, яку ми можемо зрозуміти, і яка має для нас зобов’язуючий характер. Йдеться про так званий природний закон. Він не становить загрозу нашій свободі, а є, радше, «мовою», завдяки якій ми можемо зрозуміти самі себе, істину про наше буття для того, щоб могти будувати справді гуманний та справедливий світ. Прислухаючись до цієї «мови», віруючі чують той самий голос, який доступний для всіх людей. Але вони знають, що цей голос є своєрідним голосом Творця, і це додає їм відваги залишатися вірними цьому закону, не зважаючи на перешкоди, які ставлять ідеології чи різні інтереси. Християни не лише не можуть іти проти природного права, але вважають, що повинні його підтримувати також у світлі об’явлення, оскільки, як сказав Венедикт XVI до американських єпископів, «не існує царства земних справ, яке могло б бути звільненим від Творця та Його панування».

Це останнє речення Святішого Отця повторює вказівки конституції Другого Ватиканського Собору «Gaudium et spes» (Радість і надія) про місію Церкви в сучасному світі. Як відомо, цей документ сприймають так, ніби він, на відміну попередньої традиції, по-новому проголосив автономію світу стосовно до релігії. Венедикт XVI, натомість, пригадує, що ця автономія не може бути абсолютною, адже покликанням християнства полягає саме в тому, щоб не допустити, аби земні справи були позбавлення панування Творця. Так, вони мають певну автономію і їх не можна сплутувати зі справами Божого царства, але оскільки вони залежать від Творця, то також з самої природи вимагають публічної ролі релігії. Вимога не втрачати залежності від чогось вищого та абсолютного, тобто – від Бога, є внутрішньою вимогою природного права, бо без цього можна потрапити під панування різних викривлень, спричинених людськими інтересами.

Це один з аспектів, до яких Венедикт XVI повертається дуже часто: вимога розуму відкритися на віру крокує поруч із завданням віри утверджувати та очищувати розум. Це означає, наголосив Папа, промовляючи до американських єпископів, що Церква усвідомлює рівень загрози, яку сучасний секуляризм ставить перед цією роллю християнства, і яка проявляється, передовсім, як обмеження релігійної свободи, яку зводиться до свободи культу, заперечуючи свободу совісті. Так, у США єпископи ведуть довге змагання за права медичного персоналу на спротив сумління проти виконання, наприклад, аборту. Це вимагає також того, щоб миряни розуміли свою «особисту відповідальність за те, щоб давати прилюдне свідчення своєї віри, особливо в тому, що стосується великих етичних питань нашого часу».

У цьому контексті Венедикт XVI вказав на те, що приготування мирянських лідерів та переконливе представлення християнського погляду на людину й суспільство становлять суттєві елементи нової євангелізації. Церква існує не для того, щоб сприяти доброму перебігу справ світу, але для того, щоб спасати світ. Але тоді, коли докладає зусилля для спасіння світу, спричиняється також і до кращого перебігу його справ. Цікаво, скільки ж мирян, задіяних в політиці, розуміють свою працю, як «суттєвий елемент нової євангелізації»?