Діти невидимих людей (1)

Світлана Духович розпочинає цикл передач, присвячений дітям українських трудових мігрантів в Італії. Пропонуємо вашій увазі першу передачу з цієї серії:

Сьогодні ми розпочинаємо цикл передач про дітей тих українських емігрантів, які приїхали на працю до Італії. Багато з них живуть з батьками в Італії, вони або народилися вже тут, або приїхали сюди до батьків після декількох років розлуки. Але більшість дітей і молоді залишилися в Україні, далеко від батьків. Досить важко описати загальні характеристики таких дітей, бо кожна дитина, чи молода людина – це окрема історія.

Одне з найосновніших запитань, які ставлять собі дослідники проблеми інтеграції підлітків, це наскільки їхня поведінка є наслідком підліткового віку, з усіма притаманними цій віковій категорії проблематиками й конфліктністю, а наскільки залежить від пройденого шляху, від їхньої життєвої історії, як дітей емігрантів. Ці дві умови неможливо розділити, вони зливаються у кожній особистій історії. Але можна, принаймні, відшукати загальні риси, які залежать від сімейних умов, від віку, в якому вони прибули в Італію, від зв’язків з родиною та із своїми земляками.

Вік прибуття до нової країни може мати великий вплив на процес інтеграції і соціалізації в нову культуру. Той, хто починає ходити до школи вже в Італії, звичайно, почувається зовсім по-іншому, ніж той, хто приїхав сюди у віці 12-13 років, або й пізніше. Ці дванадцятирічні чи тринадцятирічні підлітки важче переживають адаптацію до школи і до суспільства тому, що до типових проблем підліткового віку додаються проблеми пов’язані із влиттям у нове суспільство, у нову культуру, а також проблеми налагодження стосунків із своїми батьками. Багато хлопців і дівчат, які прибули до Італії в підлітковому віці, провели свої дитячі роки далеко від своїх батьків, що виїхали за кордон раніше. Для них дуже важко пережити це об’єднання сім’ї, не тільки тому, що вони повністю змінюють середовище, а ще й тому, що вони входять у стосунки з батьками, яких раніше переважно чули тільки по-телефону, з якими не жили під одним дахом. Для цих підлітків найближчими людьми були бабусі і дідусі, або дядько і тітка, які залишилися вдома. У новій країні ці хлопці і дівчата змушені справлятися одночасно з багатьма змінами у найважливіших сферах їхнього існування.

Натомість, діти емігрантів, які народилися вже за кордоном, або які прибули сюди у дошкільному віці, мають стосунки з батьками такі самі, як їхні ровесники в цій країні, але їхні зв’язки з батьківщиною своїх батьків вже не такі важливі і міцні, як в тих, хто прибув сюди в старшому віці. Вони, переважно, досить легко і природно вливаються у нове середовище, досконало володіють мовою, часто краще ніж мовою батьків, вони підтримують дружні стосунки з італійськими ровесниками. Ці хлопці і дівчата також відчувають певну дистанцію у стосунках з батьками тому, що батьки мають тісніші зв’язки із країною походження і, часто, планують все-таки повернутися туди.

У щоденному житті цих хлопців і дівчат переплітаються способи поведінки, звички і цінності двох різних культур. Залежно від конкретної ситуації, вони черпають натхнення і приклади поведінки з одної, чи іншої культури. Для багатьох з них ця приналежність до двох різних світів стає великим ресурсом, для інших стає тягарем. Але в кожному випадку, ці їхні історії заслуговують нашої уваги і пошани. Тож під час наших наступних зустрічей розпочнемо з ними знайомитися.