Бесіди про соціальну доктрину Церкви (6)

Щосереди програма української редакції Ватиканського Радіо присвячена темі соціального служіння Церкви. Різні інформаційні повідомлення відповідного змісту доповнює спеціальна тематична рубрика "Бесіди про соціальну доктрину Церкви". Пропонуємо вашій увазі черговий випуск з цієї серії:

**********************************************

Після перерви, пов’язаної з передачами, присвяченими Страсному та Світлому Тижневі, та Великодньому часові взагалі, повертаємося до «Бесід про соціальну доктрину Церкви». Під час попередніх двох зустрічей ми почали ознайомлення з промовою Папи Венедикта XVI, виголошеною 18 квітня 2008 року в осідку ООН в Нью-Йорку. В цій промові Римський Архиєрей висловив актуальне бачення Церквою міжнародних проблематик, зупинившись також на темі Загальної Декларації Прав Людини, 60-ліття якої відзначалося того року.

Говорячи про декларацію, Венедикт XVI підкреслив той факт, що цей документ став результатом згоди між представниками різних релігійних та культурних традицій, які керувалися прагненням поставити у центрі інституцій, законів та суспільних дій людську особу, визнаючи її визначальну роль у світі культури, релігії та науки. Людські права дедалі частіше представляються як основа міжнародних стосунків і служить запорукою захисту гідності людини. Очевидно, що їх застосування випливає зі спільного походження людської особи, «яка залишається найвищою точкою творчого плану Бога». «Ці права, – зазначив Святіший Отець, – ґрунтуються на природному законі, вписаному у серці людини та присутньому у різних культурах та цивілізаціях. Вийняти права людини з цього контексту означало би звузити середовище їх дії та впасти у релятивістичну концепцію, згідно з якою значення та інтерпретація прав могла б змінюватися, а їхня універсальність заперечувалась би в ім’я відмінних культурних, політичних, соціальних і навіть релігійних контекстів. Не можна дозволити, – наголосив Папа, – щоб ця різноманітність точок зору заслонила той факт, що не лише права є універсальними, але такою є теж і людська особа, суб’єкт згаданих прав».

Як внутрішній, так і міжнародний досвід показує, що пошана прав та гарантії, які з неї випливають, є міркою спільного добра, що служить для оцінювання стосунку між справедливістю і несправедливістю, розвитком та бідністю, безпекою та конфліктом, тому поширення людських прав є найефективнішим засобом «для викорінення нерівності між країнами та суспільними групами, як також для зростання безпеки». Однак, зазначає Святіший Отець, це спільне добро не здійснюється простим застосуванням правильних процедур, рівновагою між правами. «Заслугою Загальної Декларації є те, що вона дала змогу різним культурам, юридичним системам та інституційним моделям досягнути згоди довкола фундаментального ядра цінностей, а отже – і прав. Але сьогодні, – звернув увагу Венедикт XVI, – потрібно подвоїти зусилля проти тиску, що чиниться з метою переінтерпретації основ Декларації та порушити її внутрішню єдність, щоб полегшити відхід від захисту людської гідності для задоволення простих інтересів». Оскільки Декларацію було прийнято як “спільну концепцію для наслідування”, то, за словами Папи, її не можна застосовувати лише частково, відповідно до тенденцій чи селективних рішень.

Досвід навчає, що законність часто переважає над справедливістю, якщо наголошення на людських правах видається виключно наслідком законодавчих заходів чи рішень тих, хто при владі. Коли про них говорити лише у вимірі законності, то правам загрожує перетворитися лише в пропозиції, позбавлені етичного та раціонального вимірів, які є їхнім фундаментом. Тому Святіший Отець пригадує, що Загальна Декларація Прав Людини якраз зміцнила переконання у тому, що дотримання прав людини закорінене, перш усього, у незмінній справедливості, на якій також ґрунтується зобов’язуюча сила міжнародних проголошень. Але саме цей аспект применшується, коли виникають намагання в ім’я чисто корисливої перспективи позбавити права людини їхньої справжньої функції. Оскільки окреслення прав та обов’язків, які з них випливають, постають під час людської взаємодії, досить легко забути, що вони є плодом «спільного відчуття справедливості, яке, насамперед, ґрунтується на солідарності між членами суспільства, а тому є дійсними для всіх часів і всіх народів». «Саме тому, – наголошує Венедикт XVI, – права людини повинні шануватися як вираження справедливості, а не просто бути пошанованими через те, що такою є воля законодавців». У цьому контексті Святіший Отець зазначив, що історія продовжується і виникають нові ситуації, а з ними прагнуть пов’язати нові права. В цьому процесі важливу роль відіграє розрізнення між добром і злом. Значення такого розпізнавання – це тема наступної частини промови Папи Венедикта XVI, виголошеної під час Генеральної Асамблеї ООН у 2008 році, до якої повернемося у черговій передачі, присвяченій соціальному вченню Церкви.