«Релігійна свобода – шлях до миру». Послання Папи Венедикта XVI з нагоди 44-го Всесвітнього дня миру (підсумок)

«На початку Нового Року прагну, щоб мої вітання надійшли до усіх та до кожного. Це – побажання спокою та процвітання, але, передовсім, побажання миру», – цими словами Папа Венедикт XVI розпочинає своє послання, висловлюючи жаль з приводу того, що також і цей рік, що минає, був позначений переслідуваннями, дискримінацією та релігійною нетерпимістю.

У цьому контексті Святіший Отець знову спрямував свою думку до Іраку, де й надалі трапляється насильство щодо віруючих, ще раз висловлюючи своє співчуття та духовну підтримку постраждалим. Далі Венедикт XVI висловлює вдячність урядам різних країн, які трудяться над полегшенням цих страждань та закликав католиків світу до молитовної та матеріальної підтримки співбратів у вірі.

«У цьому контексті мені здалося особливо слушними поділитися з усіма вами деякими роздумами про релігійну свободу, як шлях до миру», – пише далі Святіший Отець, додаючи, що із болем слід відзначити, що в деяких регіонах світу неможливо вільно визнавати та виражати свою релігію, не ризикуючи при цьому своїм життям або особистою свободою. В інших – бачимо тихші та вишуканіші форми упереджень та опору супроти віруючих та релігійних символів. «На даний час християни є релігійною групою, яка зазнає найбільше переслідувань з приводу своєї віри. Багато людей щоденно зустрічаються із зневагами та часто живуть з відчуттям страху з причини того, що шукають істини, з приводу їхньої віри в Ісуса Христа та щирого заклику визнання їхньої релігійної свободи». (1) Усе це є образою Бога та людської гідності, як також – загрозою безпеці та миру, адже у релігійній свободі знаходять вираження специфічності людської особи. У свою чергу, замовчування суспільної ролі релігії веде до породження несправедливого суспільства, як також, вчиняє неможливим утвердження справжнього та тривалого миру.

«Священне право на життя і на духовне життя» – таким є підзаголовок наступного пункту послання. Венедикт XVI вказує на те, що «право на релігійну свободу закорінене в самій же гідності людської особи». Бог створив людину на свій образ та подобу, і тому вона має священне право на цілісне життя, також і з духовної точки зору. Без визнання цього духовного виміру людина замикається сама в собі і не може знайти відповіді на запитання свого серця про сенс життя, про те, як здобути тривалі етичні цінності, зазнати справжньої свободи та будувати справедливе суспільство.

Визнання цієї гідності притаманне не лише релігійній традиції, але завдяки розумові кожен може її пізнати. «Ця гідність, в розумінні здатності вийти поза свою матеріальність і шукати істину, визнається як загальне добро, необхідне для будування суспільства, спрямованого на повне здійснення людини. Пошана суттєвих елементів гідності людини, якими є право на життя та релігійна свобода, є умовою моральної законності будь-якої суспільної та юридичної норми» (2).

«Релігійна свобода є джерелом моральної свободи», – цим ствердженням Венедикт XVI розпочинає наступний пункт, який розглядає взаємозв’язок між релігійною свободою та взаємопошаною. Він зазначає, що відкритість на істину та на Бога, вкорінена у людській природі, є гарантом взаємної пошани між людьми. Тому релігійну свободу слід розуміти не лише як відсутність примусу, але і як здатність керуватися істиною у своїх рішеннях. «Свобода, яка є ворожою або байдужою стосовно Бога, приводить до запереченням себе самої і не гарантує повної пошани іншого. Воля, яка вважає себе повністю нездатною шукати істину та добро, не має ні об’єктивних причин, ні мотивів, щоб діяти, за винятком накладених своїми тимчасовими та випадковими інтересами, не має “самобутності”, яку потрібно оберігати та будувати за допомогою насправді вільних та усвідомлених рішень» (3). Як така, вона не може вимагати пошани з боку інших «воль», які керуються такими ж критеріями, і саме в цьому полягає обманність ствердження, що ключ до мирного співіснування можна знайти в етичному релятивізмі, який у дійсності є джерелом поділів та заперечення гідності. В цьому контексті є неприйнятним ствердження, що для того, щоб бути активними громадянами, віруючі повинні зректись своєї віри.

«Якщо релігійна свобода є шляхом до миру, то релігійне виховання є упривілейованою дорогою для того, щоб вчинити нові покоління здатними розпізнавати в ближньому свого брата чи сестру», – зазначає Папа в наступному пункті, додаючи, що першою школою суспільної, моральної та духовної формації дітей є родина, яка ґрунтується на подружжі. Саме в батькові і матері діти повинні знаходити перших свідків життя, спрямованого на пошук Бога та істини. «Самі ж батьки завжди повинні мати можливість вільно, без утисків та з відповідальністю передавати дітям свою спадщину віри, цінностей та культури» (4).

Далі Венедикт XVI висловлює думку, що «між фундаментальними правами та свободами, вкоріненими у людській гідності, релігійна свобода має особливий статус», та пояснює: «Коли визнається релігійну свободу, то гідність людської особи пошанована в її основі, і тоді зміцнюються етос та інституції народів. І навпаки, якщо релігійна свобода заперечується, коли існують намагання перешкодити визнаванню власної віри чи релігії та життю згідно з ними, зневажується людська гідність, і, одночасно, виникає небезпека для справедливості і миру, які ґрунтуються на справедливому суспільному порядку, збудованому у світлі Найвищої Істини та Найвищого Добра» (5). В цьому значенні релігійна свобода є здобутком політичної та юридичної культури. Вона є суттєвим благом, і тому кожна особа повинна мати змогу вільно, особисто чи спільно, приватно чи прилюдно, сповідувати свою віру в різних її проявах. Людина не повинна зустрічати перешкод, коли хоче прийняти іншу релігію чи не сповідувати жодної. Папа також пригадує, що міжнародний правопорядок визнає за правами релігійної природи той самий статус, як і за правом на життя та особисту свободу. Далі він зазначає, що релігійна свобода не є виключною спадщиною вірних, але належить усій сім’ї народів землі та є необхідним елементом правової держави.

Переходячи до теми прилюдного виміру релігії, Святіший Отець зазначає, що «релігійна свобода, як будь-яка свобода, хоч і виходить з особистої сфери, здійснюється у стосунках з іншими. Свобода без взаємин не є досконалою свободою». Також і релігійна свобода не вичерпується на індивідуальному вимірі, але здійснюється у власній громаді та в суспільстві. «Взаємостосунки є вирішальним компонентом релігійної свободи, який спонукує спільноту віруючих практикувати солідарність задля спільного блага. (…) Вклад релігійних громад у суспільство є незаперечним. (…) Але ще важливішим є етичний вклад релігії у політичну сферу. Ним не слід легковажити чи забороняти його, але прийняти, як дійсну підтримку поширенню спільного добра» (6). В цьому контексті Папа також згадує релігійний вимір культури, яка створювалась протягом століть саме завдяки суспільному та етичному вкладові релігії. Визнання цього жодним чином не є дискримінацією тих, які не розділяють цих вірувань.

Зважаючи на роль релігійної свободи, Венедикт XVI вказує також на небезпеки, які зроджуються з маніпуляції нею. «Фанатизм, фундаменталізм, практики, що суперечать людській гідності, ніколи не можна виправдати, тим більше тоді, коли вони вчинені в ім’я релігії. (…) Необхідно, щоб держави і різні людські спільноти ніколи не забували, що релігійна свобода є умовою шукання істини, а істина не нав’язується насильством, але “силою самої ж істини”» (7).

Далі Святіший Отець говорить про вклад, який християнство зробило в розвиток цивілізації, адже щирий пошук Бога привів до більшої пошани гідності людини. «Також і сьогодні, в дедалі глобалізованішому суспільстві, християни покликані дати свій цінний вклад у нелегкі й захоплюючі старання, спрямовані на користь справедливості, цілісного розвитку та справедливого впорядкування людських дійсностей, не лише відповідальними громадськими, економічними та політичними зусиллями, але й свідченням милосердної любові та віри. Виключення релігії з громадського життя позбавляє її життєвого простору» (7).

З іншого боку, суспільство, яке намагається нав’язати, або навпаки, заперечувати релігію за допомогою насильства, є несправедливим стосовно людини і Бога, але також і стосовно себе самого. Тому закони та суспільні інституції не можуть бути байдужими до релігійного виміру громадян. Коли ж юридичний устрій дозволяє або толерує релігійний чи антирелігійний фанатизм, то не виконує своєї ж місії, а такий стан наражає на небезпеку політичних та ідеологічних тоталітаризмів, які вивищують владу та утискають свободу совісті, мислення та релігії.

В цьому контексті не можна заперечити важливої ролі діалогу між релігійними та громадськими інституціями. Автентична релігійність є багатством для своїх народів, адже промовляє безпосередньо до сумлінь та умів людей, закликаючи до морального навернення, практикування чеснот та братерства. Зрештою, «в глобалізованому, позначеному багатоетнічними та багатоконфесійними суспільствами світі, великі релігії можуть становити важливий фактор єдності та миру для людства. На основі власних релігійних переконань та раціонального пошуку спільного добра, їхні визнавці покликані відповідально виконувати свої зобов’язання в контексті релігійної свободи» (10). Папа звертає увагу на те, що в різних релігійних культурах слід відкинути все те, що суперечить людській гідності, а користуватись тим, що є позитивним для громадського життя. У шуканні цього спільного добра важливу роль відіграє міжрелігійний діалог.

У заключній частині свого послання Папа розглядає безпосередній вплив, який може мати релігія на політичний та дипломатичний чинники. Вони повинні рахуватися із моральною та духовною спадщиною великих світових релігій, для того, щоб «розпізнати та ствердити універсальні істини, принципи та цінності, яких не можна заперечити, не заперечивши одночасно гідності людської особи» (12). Це означає діяти відповідально, на основі об’єктивного та цілісного знання фактів, руйнувати політичні ідеології, які витісняють людську гідність та поширюють псевдо-цінності, означає докладати зусилля для формування такого законодавства, яке ґрунтуватиметься на принципах природного права.

Незважаючи на зусилля, які докладають як окремі люди, так і різні міжнародні організації, у світі й надалі спостерігається переслідування, дискримінація, випадки насильства та нетерпимості з огляду на релігію. Венедикт XVI пригадує, що захист релігії проходить через захист релігійних громад, тому уряди та міжнародні організації повинні відновити зусилля, спрямовані на поширення та захист релігійної свободи, захисту релігійних меншин, «які не становлять загрози для самобутності більшості, але, навпаки, є нагодою для діалогу та взаємного культурного збагачення» (13).

Наприкінці Святіший Отець звертається до християнських громад світу, які зазнають переслідувань, дискримінації та нетерпимості. «Ще раз висловлюючи їм свою батьківську любов, – пише Венедикт XVI, – закликаю всіх, хто знаходиться при владі, вжити невідкладних засобів для того, щоб покласти край будь-якому насильству проти християн» (14). Він також перестерігає тих, хто зазнає страждань, від спокуси мститися. «Насильство не перемагається насильством. Наш болісний крик нехай завжди супроводжується вірою, надією та свідченням Божої любові» (14). Згадуючи про Європу, Папа закликав до припинення ворожості та упередженості до християн задля того, що вони стараються вести своє життя згідно з Євангельськими цінностями. Навпаки, Європі слід поєднатись зі своїм християнським корінням, щоб жити у справедливості, згоді та мирі.

«Світ потребує Бога. Потребує моральних та духовних, спільних та загальних цінностей, а релігія може внести цінний вклад в їх шукання, у будування справедливого суспільного устрою на національному та міжнародному рівнях. Мир є Божим даром, і, одночасно, проектом для здійснення, який ніколи не є повністю завершений» (15), – пише наприкінці Святіший Отець, додаючи, що суспільство, примирене з Богом, є набагато ближчим до миру, який не є просто відсутністю війни, ані плодом військового та економічного домінування, але процесом культурного, морального та духовного піднесення кожної людини та народу. В цьому змаганні потрібна, насамперед, «моральна зброя», яка додасть сили та авторитетності міжнародному праву. І саме тому релігійна свобода є справжньою зброєю миру, бо вона оцінює та здобуває плоди з найглибших якостей та можливостей людини, здатних змінити світ. «Нехай же всі народи та суспільства, на всіх рівнях та в кожному куточку Землі, зможуть якнайшвидше зазнати релігійної свободи, що є шляхом до миру!» (15), – бажає Папа Венедикт XVI на початку нового, 2011 року.