Слово Блаженнішого Любомира, Глави УГКЦ, з нагоди 10-ліття української громади в Неаполі

/Редакція вдячна за наданий аудіозапис о.Адріану Книшу з Канцелярії Глави УГКЦ в Римі/
*********
Дорогі в Христі, брати і сестри,

Минає десять років, відколи почалася духовна обслуга вихідців з України, які в Неаполі та в околицях шукали праці та пристанови. Десять років, здавалося би, в історії – невеличкий період, але для осіб, які в останніх десяти роках жили, працювали, шукали, можна б сказати, кращої долі, або, щонайменше, кращих розв’язок для своїх життєвих проблем під оглядом фінансовим, господарським, це – справді великий період, важливий період. Особливо, коли беремо під увагу, що тут розходиться про духовну обслугу, духовну опіку.

Життя емігранта, життя людини, яка шукає кращої долі поза межами рідного краю, є нелегке. Треба подолати багато труднощів, знайти себе в чужому середовищі, вивчити мову, хоч частинно, пізнати культуру даного краю, почувати себе собою, не стративши почуття власної гідності в середовищі, яке, може, не завжди з повним зрозумінням ставиться до прибулих туди емігрантів. В таких обставинах, відчути, що хтось за нас дбає, хтось хоче нам допомогти, особливо в такій важливій ділянці, як релігійне, церковне життя, – дуже важлива річ. Тому, коли сьогодні, після оцих перших десяти років, застановляємося над тим, що було, треба нам збудити певні почування.

Першим таким є почування вдячності. Вдячності для місцевих єпископів, священиків, душпастирів і жителів того краю, де ми знайшлися. Вдячність за їх вирозуміння і вдячність за те, що вони старались уможливити нашим людям продовжувати своє церковне та суспільно-товариське життя. Справді, почування глибокої вдячності – це дуже важливий елемент тут. Бо могло би було бути, як і, нажаль, ставалося в деяких обставинах, і недавно, і в нашій давнішій історії, що наші люди зустрічали дуже неприхильне середовище, яке не давало можливості розвитку.

Друга річ, яку хочу в цих обставинах згадати, вам, дорогі в Христі, це запевнити вас, що наша Церква, Українська Греко-Католицька Церква, бажає запевнити отим нашим вихідцям з України, тим, яких популярно називають «заробітчанами», чи взагалі – емігрантам, які шукають кращої долі, запевнити духовну опіку. Але при тім, також, бажаємо допомогти, остільки, оскільки є можливо, розвинути суспільне, громадське життя. Хочу вас про це запевнити, що ми робимо всі можливі зусилля, а не завжди воно нам легко приходить в усіх обставинах, щоби під цим оглядом ви були цілковито захищені і спокійні, що будете мати оцю духовну опіку і оцю громадську підтримку, всюди, де і як можливо. Але хочу, рівночасно, запросити вас, щоби ви, перш усього, були в тих обставинах, в яких ви знайшлися, дуже вірними своїй Церкві.

Ви прийшли сюди, в Італію, шукати фінансових розв’язок, головно. І це шукання може стати таким важливим для людей, що вони починають про все інше забувати: одне тільки перед очима – це є як здобути більше матеріальних засобів. Це велика спокуса, якій улягли багато-багато людей впродовж різних еміграцій, які переживав наш народ в Європі чи в Америках. Залишитись вірними Церкві – це значить не тільки називати себе християнами греко-католиками, але – щиро користати з послуг Церкви, брати участь в богослуженнях, принимати Святі Тайни, особливо – сповідатися і причащатися, користати з інших нагод, спільних зустрічей, прощ чи інших релігійних нагод, скріпити свій дух, бути ближчими до Бога, старатися краще пізнати і здійснювати у власному житті Божу науку. Без цього дуже трудно втриматися на рівні життя, не упасти в великі спокуси, яких кінець трагічний.

Друга річ, яку прохаю вас не забувати, це є щоб залишитись собою, щоб не стратити свою тотожність і свою гідність українця, вільної людини. Треба зберігати спільноту! Людина, яка іде працювати далеко від своєї громади, скоріше чи пізніше, губиться. Такий наш гіркий досвід. Щоби зберегти себе, треба бути при громаді. Та громада, нехай це буде тільки, щоби зійтися, щоби бути один з одним, вже дуже багато допомагає, щоби ми не перестали бути собою. А коли ще, при Божій помочі, за добрим проводом, особливо душпастирів ваших, але також і мирянських провідників, ви починаєте мати якусь діяльність, нехай це буде хор, нехай це буде якесь товариство, щоб це не було, але щось, що доводить вас до спільного діяння, це – дуже важлива річ. І треба старатися розвивати такі ініціативи, старатися, навіть якщо це зв’язане з певним трудом, не відставати, але бути чинним членом своєї громади, бути близько других, таких як ви.

Третя річ, на яку бажав би я звернути вашу особливу увагу: емігранти попадають в чуже середовище. Це дуже часто значить, що вони асимілюються, то значить, починають свідомо наслідувати середовище, в якому вони живуть. Вивчати мову, пізнавати культуру, наслідувати спосіб життя, що саме в собі не є чимсь поганим, якщо воно не доводить нас до забуття власної мови, власного способу життя. Значить тут не тільки зовнішнього, матеріального, але – духовного, своєї духовності, своєї культурної ідентичності. Асиміляція – дуже небезпечна річ, і вона поглинула вже багато-багато людей, які стратилися для українського народу, але, ще гірше, стратились самі для себе. Ми повинні не боятися включатися в життя місцевої громади, але не забуваючи, хто ми є. Слово, термін, який ми вживаємо для такого спілкування, є «інтеграція». Ми не повинні боятися брати участь в різних місцевих підприємствах, навіть, якщо вже маємо достатнє знання мови і місцевих звичаїв, може включатися і в життя місцевої громади, її різних товариств чи інших видів. Не треба цього боятися! Бо ви в той спосіб, навіть, можна сказати, ви показуєте вдячність за те, що та громада чужа, те середовище чуже, вас прихильно прийняло. Це форма справжнього висказання вдячності за ту прихильність. Але не переставати бути собою! Одним словом, допомагати, старатися пізнати мову, вивчити її добре, старатися пізнати літературу і інші великі духовні вартості громади, в якій живете. Але, не забувати, хто ви є.

Оці такі думки хочу залишити з вами з нагоди цього десятилітнього Ювілею. Будьмо Богові дуже вдячні, за те, що ми маємо оту парохію! Будьмо дуже вдячні усім – нашим людям, нашим священикам і місцевому населенню, за те, що дало нам нагоду таку громаду, таку церковну громаду, таку парохію мати. І постановімо собі, що ми хочемо цю нагоду побуту в чужому середовищі, на чужій, але гостинній землі, використати не тільки фінансово, матеріально, але хочемо використати також, щоб з одної сторони, збагатити себе духовно, а також – збагатити те середовище, в якому живемо. Бажаю вам многих Божих ласк. Нехай Милостивий Господь, за молитвами Пресвятої Богородиці, нашої Небесної Матері, за молитвами святих, яких видала наша земля, але також за молитвами і тих святих, які питомі для країни, в якій живете, для Італії, нехай за їхніми молитвами ваш побут буде вам благословенний і корисний. Благословення Господнє на вас!