Архиєпископ Іван Бучко у 20-ту річницю Голодомору

28 квітня 1953 року архиєпископ Іван Бучко, Апостольський Візитатор для українців у Західній Європі, написав пастирське послання про святкування світлих і сумних річниць у 1953 році, третя частина якого присвячена 20-літтю Голодомору. Хоч послання написане понад півстоліття тому, багато заторкнутих тем актуальні і сьогодні. Пропонуємо вашій увазі частини цього пастирського листа.

 
(…) Ми вже згадали вгорі, з якими почуваннями треба святкувати сумні річниці подій, що називаються в нашій літературній мові «времям всенародної скорботи». Ми мусимо скоритись перед таїнством Божого Провидіння і святкувати сумну річницю в дусі християнської покори, терпеливости й любови. Не сміємо нарікати на Бога, ані дорікати Богу, чому Він таке допустив на наш нарід, ані сперечатись, яка була б краща доля народу. Ми не сміємо забувати на наше відношення до Бога – Творця і Господа нашого, що каже через пророка Ісаю: «Думки бо мої – не ваші думки, і дороги ваші – не мої дороги – слово Господнє. Бо так, як небо вище від землі, так мої дороги вищі від доріг ваших і думки мої вищі від думок ваших» (Іс. 55,8).

Ніякий людський розум, ані навіть ангельський розум не є в силі зглибити таїнство Божого Провидіння. Правда, ми можемо, а навіть повинні досліджувати це Боже таїнство, бо це може помогти нам знайти деяку відповідь, що дала б заспокоєння нашому розумові й нашому серцю. Наш розум, просвічений християнською вірою, знає, що Бог – це безкопечна Мудрість, Справедливість, Всемогучість, а надівсе Любов безконечна, що як найліпший Батько чуває над усім, що діється у світі так, що проти Його волі ні горобець з даху не впаде, ні волос з голови людини. Він «щедрий і милостивий Господь» (Пс. 102,4), тільки добра-щастя хоче для нас, і то не якого-будь щастя, але вічного щастя. (…)

Наука св. християнської віри сперта на слова св. Письма, зокрема, на слова і приклад Ісуса Христа, хоч не дає нам розв'язки питання про існування всякого зла і терпіння у світі, бо Премудрий Господь захотів, щоб Боже Провидіння залишилось таїнством перед нашим розумом, все ж таки дає таке пояснення, що повинно задовольнити кожного християнина, щоб у хвилі терпіння не падати на дусі, а радше зі скріпленою надією очікувати кращого майбутнього. Якою ж потіхою є слова Святого Духа в Соломонових Приповідках: «Кого Бог любить, того й досвідчає» (Прип. 3,12).

А біблійна історія вибраного народу наочно свідчить, що завдання доручене вибраному народові, приготовити прихід Спасителя світу, було одним пасмом тяжких історичних переживань. Те все повинно бути й для нас усіх відрадою, потіхою в нашому всенародному горю. Ми можемо слушно здогадуватись, що дуже правдоподібно Милосердний Господь призначив нашому українському народові сповнити якесь особливе завдання на Сході Європи, чи радше на пограниччі Європи й Азії, тому й приготовляє його такими тяжкими досвідченнями, допускаючи навіть тяжку кривду з боку людської злоби, хоч та злоба є рівночасно найбільшою образою Його Божого Маєстату. Ми ж бачимо, що ті всі страждання впродовж нашої історії не послабили духа українського народу. Той нарід обдарований Богом особливими талантами, живе і діє без огляду на всі пережиті трагедії, він навіть розвивається і збільшує та й помножує свої природні скарби – Богом дані таланти, а навіть збагачує культурну скарбницю цілого людства. (…)

З такими-то почуваннями святкуймо, Дорогі в Христі, цього року ту сумну-пресумну 20-ту річницю страшного голоду в Україні. Згадаймо в наших покірних молитвах ті мільйони невинних жертв, що впали внаслідок голоду серед найстрашніших терпінь, і в покірному довір'ю до Божого Провидіння благаймо Милосердного Бога, щоб прийняв ту всенародну жертву за кращу долю нашого народу. Багато з нас тут на чужині пам’ятаємо добре ті хвилі всенародної скорботи, коли-то всі наші українські католицькі Владики, з великим Митрополитом Андреєм на чолі, звернулись, окремим спільним Пастирським Посланням, до цілого народу, а навіть до всіх християн світу зі закликом до всенародних благань про Боже Милосердя для українського народу. (…)

Зокрема при святкуванні сумних річниць всенародної скорботи, завданої нам людською ворожою злобою, є небезпека, що над релігійними християнськими почуваннями можуть взяти верх поганські почування ненависти до ворогів. Якщо ми дозволили б на те, щоб в таку торжественну хвилю нас опанували нехристиянські почування ненависти, це був би новий тріюмф Сатани, може ще більший, як був тоді, коли він зорганізував на наших рідних землях страшний голод, що спричинив смерть яких 6-8 мільйонів людей. Був би більший його тріюмф, бо тоді бодай ворожа ненависть не діяла в супроводі Богослужб, а наші торжественні поминки жертв мають відбутися в супроводі Богослужб. Як же ж було 6 можливе, щоб наші Богослужби виблагали в Бога милосердя для нас і нашої Батьківщини, якщо ми християни в тому самому часі потоптали б першу й найважнішу Божу Заповідь про любов до Бога й до ближнього. Ніякий викрут не поможе нам, Дорогі Браття і Сестри, в тій справі, бо Христова заповідь про любов ближнього, навіть ворога, така зрозуміла, що ніхто не може бути виправданий, якщо не мав би в серці щирої, всеохоплюючої християнської любови навіть до ворогів.

Не тільки в приватному, але й у громадському й політичному житті християнин не сміє ненавидіти навіть і найзавзятішого свого ворога. Можна і треба боронити себе, чи своїх дітей, чи цілий нарід перед ворогом, але не можна припускати до ненависти до ворога, бо Христос виразно вимагає від нас навіть любови ворогів, кажучи: « Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мт. 5,44-45). Знаємо добре, що треба вести тяжку боротьбу з самим собою, щоб поконати порив ненависти до ворога, але саме в тій боротьбі е наша велика заслуга й доказ, що ми правдиві християни. «Яка вам заслуга каже Христос в Євангелії коли ви любите тих, що вас люблять? Таж бо й грішники люблять тих, що їх люблять. І коли чините добро тим, що вам чинять, яка вам заслуга? Та й грішники те саме чинять» (Лк 5,32-33). Ненависть, це втрата християнського духа, це причина релігійного упадку, причина великих і численних злочинів і в житті одиниці й в житті народів, як це зрештою бачимо в цілому світі, де стільки кривди і несправедливості діється через те, що загас вогонь християнської любови. Тому й остерігаємо Вас, Дорогі Браття і Сестри, перед ненавистю, бо хто допустить до серця хоч би і каплю ненависти, стає чужим для Бога, для Христа, для Церкви і про нього можна сказати словами св. Івана в Одкровенні (3,17), що він нещасливий і бідний, і сліпий і нагий, бо ненависть засліплює й пограбовує людину з усіх чеснот.

Не сміє бути в нас ненависти ні приватної, ні прилюдної, ні громадської, ні політичної і то не тільки до своїх, але й до чужинців, навіть до ворогів, бо того вимагає Христова заповідь любови. Нехай ніхто не думає, що великий паріотизм це рівночасно велика ненависть до ворога, бо можна любити геройською любов'ю свою Батьківщину без ненависти до ворога, а то тим більше, що ненависть противна Христовій заповіді, а ми ж називаємося християнами, отже і будьмо християнами в житті й в смерті.

Благодать Вам Браття, мир і любов від Бога Отця нашого і Господа Ісуса Христа. Амінь.

Дано в Римі, дня 28 квітня 1953 р.

+ Іван, Єпп.
Апостольський Візитатор