Послання Папи Венедикта XVI на Великий Піст 2008 р.

«Христос задля вас став убогим» (2 Кор 8, 9)

1. Кожного року Великий Піст дарує нам провидінну нагоду для того, щоб поглибити сенс і цінність нашого християнського буття та спонукує нас по-новому відкрити Боже милосердя для того, щоб ми, в свою чергу, стали милосерднішими до ближніх. У великопосний період Церква дбає про те, щоб пригадати вірним деякі особливі зобов’язання, які в конкретний спосіб мають вести їх до внутрішнього оновлення: ними є молитва, піст і милостиня. Цього року у традиційному Посланні з нагоди Великого Посту бажаю зупинитись над роздумами про практику милостині, що становить собою конкретний спосіб допомоги тим, хто перебуває в скруті, та, одночасно, є аскетичною вправою, яка допомагає нам визволитись від прив’язаності до земних дібр.
Наскільки сильною є приваблююча сила матеріяльних багатств, і наскільки виразним повинно бути наше рішення не поклонятися їм, у рішучий спосіб стверджує Христос: «Не можете служити Богові й мамоні» (Лк 16, 13). Милостиня допомагає нам перемогти цю постійну спокусу, навчаючи нас вийти назустріч потребам ближнього і розділяти з іншими те, чим ми, дякуючи Божій доброті, володіємо. Саме це є метою особливих зборів пожертв для бідних, які під час Великого посту організовуються у багатьох частинах світу. Таким чином, внутрішнє очищення поєднується з конкретним жестом церковної спільності, так як це відбувалося вже у первісній Церкві. Святий Павло говорить про це у своїх Посланнях, коли пише про збір пожертв для громади Єрусалиму (пор. 2 Кор 8-9; Рм 15, 25-27).

2. Згідно з євангельським вченням, ми не є володарями тих дібр, якими володіємо, а тільки їхніми управителями: тому їх потрібно вважати не як виключну власність, а як засоби, через які Господь кличе кожного з нас стати посередниками Його Провидіння щодо ближнього. Як пригадує Катехизм Католицької Церкви, матеріяльні багатства, згідно з принципом їхнього універсального призначення, мають суспільну цінність. (пор. № 2404).
У Євангелії Ісус виразно попереджує тих, хто володіє і використовує тільки для себе земні багатства. Перед обличчям безлічі людей, які, позбавлені всього, зазнають голоду, слова Святого Івана звучать як гострий докір: «Коли хтось має достатки цього світу і бачить брата свого в нестачі й замикає перед ним своє серце, то як любов Божа може перебувати в ньому?» (1 Ів 3, 17).
Із ще більшою силою заклик до поділу звучить у тих країнах, в яких більшість населення становлять християни, тому що вони несуть більшу відповідальність за безліч тих, що страждають задля вбогості і покинення. Прийти їм на допомогу – це насамперед обов’язок справедливості, а вже потім вчинок милосердя.

3. Євангеліє висвітлює характерну рису християнської милостині: вона має бути прихована. «Нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права, - говорить Христос, – щоб твоя милостиня була таємна» (Мт. 6, 3-4). А перед тим Він сказав, що не слід вихвалятися своїми добрими вчинками, щоб не втратити небесної винагороди (пор. Мт 6, 1-2).
Христовий учень повинен турбуватися тим, щоб усе йшло на більшу славу Божу. Ісус повчає: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі». (Мт. 5, 16). Отже, все потрібно виконувати на Божу славу, а не на нашу власну. Нехай усвідомлення цього, дорогі брати й сестри, супроводить кожен жест допомоги ближньому, уникаючи, щоб вона не перетворилася на засіб для самовивищення. Якщо ми, чинячи добрий вчинок, не маємо на меті Божої слави і справжнього добра ближнього, а швидше надіємося отримати особисту користь, або просто похвалу, то ми не поводимось згідно з євангельським баченням. У сучасному суспільстві, в якому так багато уваги надається зовнішньому вигляду, потрібно бути дуже пильними, бо ця спокуса часто з’являється. Євангельська милостиня не є простою філантропією. Вона є, передусім, конкретним виявом милосердної любові, богословською чеснотою, яка вимагає внутрішнього навернення до любові до Бога і до братів, до наслідування Ісуса, який, вмираючи на хресті, віддав усього Себе за нас. Як не дякувати Богові за стількох осіб, які мовчки, далеко від рефлекторів світу засобів масової інформації, у християнському дусі виконують великодушні діла, підтримуючи ближнього в скруті? Небагато користі з того, коли хтось віддає власне багатство іншим, якщо від цього його серце наповнюється марнолюбством. Саме тому той, хто знає, що Бог «бачить таємне» і таємно винагороджує, не шукає людського визнання за свої діла милосердя.

4. Святе Письмо заохочує поглянути на милостиню у глибший спосіб, що виходить поза чисто матеріяльний вимір, і вчить нас, що більша радість давати, ніж отримувати (пор. Ді 20, 35). Коли ми діємо з любов’ю, то виражаємо істину нашого буття: бо ж ми сотворені не для себе самих, а для Бога і для братів (пор. 2 Кор 5, 15). Кожного разу, коли з любові до Бога розділяємо наші багатства з потребуючим ближнім, відчуваємо, що повнота життя походить від любові, і все повертається до нас як благословення у вигляді миру, внутрішнього задоволення і радості. Небесний Отець винагороджує нашу милостиню своєю радістю. Але є ще щось більше: одним із духовних плодів милосердя Святий Петро називає прощення гріхів. «Любов, – пише він, – покриває силу гріхів» (1 Пт 4, 8). Як часто повторює великопосна Літургія, Господь дає нам, грішникам, можливість бути прощеними. Ділячись із бідними тим, чим ми володіємо, ми готуємось прийняти цей дар. У цей момент я маю на думці всіх тих, які відчувають тягар скоєного ними зла, і, саме тому, повні боязні і майже не здатні приступити до Нього. Милостиня, наближаючи нас до ближнього, наближає нас до Бога і може стати засобом справжнього навернення і примирення з Ним і з братами.

5. Милостиня виховує до великодушності любові. Святий Йосиф Венедикт Котоленґо неодноразово навчав: «Ніколи не рахуйте монет, які даєте, бо я завжди кажу так: якщо, даючи милостиню, ліва рука не повинна знати того, що робить права, також і права не повинна знати про те, що вона сама чинить» (Промови і думки, Edilibri, №. 201). У зв‘язку з цим надзвичайно показовим є євангельський епізод про вдову, яка, у своїй убогості, кидає у скарбницю храму «увесь свій прожиток» (Мк 12, 44). Її дрібна і незначна монета стає красномовним символом: ця жінка дає Богові не із свого надміру, не настільки те, що має, а те, чим вона є. Віддає всю себе.
Цей зворушливий епізод включений в опис днів, які безпосередньо випереджають страждання і смерть Христа, який, як пише Святий Павло, став убогим, щоб збагатити нас своєю вбогістю (пор. 2 Кор 8, 9); Він віддав за нас усього себе. Великий Піст - також через практикування милостині - спонукує нас наслідувати Його приклад. У Христовій школі можемо навчитися вчинити з нашого життя цілковитий дар; наслідуючи Його, ми зможемо стати схильними до того, щоб не тільки дати щось із нашого достатку, але й самих себе. Хіба все Євангеліє не зводиться до єдиної заповіді любові?
Тому великопосне практикування милостині стає засобом для поглиблення нашого християнського покликання. Коли християнин безкорисливо дарує себе самого, то свідчить, що не матеріяльне багатство диктує закони існування, але любов. Те, що надає цінності милостині, є любов, яка підказує різні форми дару, відповідно до особистих можливостей і обставин.

6. Дорогі брати й сестри, Великий Піст заохочує нас до духовного «тренування», також і через практикування милостині, щоб зростати у милосерді і впізнавати в бідних самого Христа. У Діяннях Апостолів розповідається про те, що до каліки, який просив милостиню біля дверей храму Апостол Петро сказав: «Срібла й золота нема у мене, що ж маю, те тобі даю: в ім’я Христа Назарянина, встань і ходи!» (Ді 3, 6). Подаючи милостиню, ми даруємо щось матеріяльне, знак більшого дару, який можемо пожертвувати іншим звіщенням і свідченням Христа, в імені Якого є справжнє життя. Нехай же цей час Посту буде відзначений особистим і спільним зусиллям, щоб наблизитися до Христа, щоб бути свідками Його любові. Нехай Марія, Мати і вірна Слугиня Господня, допомагає вірним вести «духовну боротьбу» Великого Посту зброєю молитви, посту і милостині, щоб, оновлені духом, ми вийшли назустріч великоднім святам. З цими побажаннями я радо уділяю всім своє Апостольське Благословення.

З Ватикану, 30 жовтня 2007 року
Венедикт XVI, Папа