Друга Енцикліка Папи Венедикта XVI "Spe Salvi" - "Надією спасенні"
(короткий виклад)

“SPE SALVI facti sumus” («Ми надією спаслися») – цими словами з Послання св. Апостола Павла до Римлян розпочинає свою другу енцикліку Папа Венедикт XVI. «Відкуплення, спасіння згідно з християнською вірою – пояснює Святіший Отець у вступі, – не є звичайним, доконаним фактом. Відкуплення нам дане в тому значенні, що нам подаровано надію, надію гідну довіри, з огляду на яку можемо виходити назустріч теперішньому» (ч.1). Тому характерним елементом християн є той факт, що вони мають майбутнє, вони знають, що їхнє життя не закінчується у порожнечі. Папа підкреслює, що «Євангеліє не є лише переказуванням речей, які можна пізнавати, але є сповіщенням, яке породжує факти і змінює життя… Хто має надію, живе інакше, йому ж подаровано нове життя» (ч. 2).

Венедикт XVI пригадує, що Ісус Христос не приніс у світ соціально-революційного послання, не змагався за політичне визволення, але приніс зустріч з живим Богом, зустріч з надією, яка будучи сильнішою за страждання, перетворює світ і життя з середини, у той час, коли зовнішні форми залишаються тими ж самими.

Христос є, так би мовити, справжнім філософом, який «вказує нам, ким насправді є людина і що вона повинна робити, щоб бути дійсно людиною… Він показує також дорогу, яка виходить поза межі смерті, а тільки той, хто може це зробити, є справжнім вчителем життя» (ч. 6). Христос дарує нам надію, яка одночасно є очікуванням і присутністю, адже через віру у нас уже присутні речі, яких ми сподіваємося, майбутнє вкладене у теперішньому і можемо його відчути і «ця присутність того, що прийде, створює також впевненість» (ч. 7). Ця надія дозволяє багатьом християнам мужньо переносити переслідування і мучеництво, вчиняючи їх здатними відновити світ.

Венедикт XVI також заторкує питання про те, що «сьогодні багато людей відкидають віру через те, що вічне життя не здається їм бажаною річчю. Вони не хочуть вічного життя, але цього теперішнього, і віра у вічне життя здається їм перешкодою на шляху до цієї мети»  (ч. 10). Тому Папа вважає, що сучасна криза віри є, передовсім, кризою християнської надії. Відновлення втраченого вже раю очікується не від віри, але від науково-технічного прогресу. У такому середовищі надія перетворюється на «віру в прогрес», що ґрунтується на розумові і свободі і породжує очікування «Царства розуму», яке мало б гарантувати побудову нової досконалої людської спільноти. Конкретним виявом політичної реалізації такої надії були Французька і марксистська революції. «Скажімо це тепер в дуже простий спосіб, – пише Венедикт XVI, – людина потребує Бога, інакше вона буде позбавлена надії»  (ч. 23). Людина не може бути відкупленою якоюсь зовнішньою структурою, бо хто обіцяє кращий світ, що триватиме вічно, але без Бога, той дає фальшиву обіцянку. «Справжньою великою надією людини, яка триває незважаючи на всі розчарування, може бути лише Бог – Бог, який нас полюбив і далі любить аж до кінця»  (ч. 26).

Папа вказує на чотири місця, в яких досвідчуємо надію: перше – це молитва: «Якщо ніхто мене не слухає, Бог мене ще слухає»  (ч. 32-34); друге – дія: «Надія в християнському значенні є завжди надією також і для інших»  (ч. 35); далі йде страждання: «Не втеча перед болем зціляє людину, але здатність приймати випробування і в них зростати»  (ч. 36-39) та останнє – Божий Суд: «Віра в Страшний Суд є понад усе і, передовсім, надією… Існує справедливість. Існує надолуження за пережиті терпіння»  (ч. 41-47).

Венедикт XVI наголошує: «наша надія, по-суті, є завжди також надією і для інших, лише тоді вона є насправді надією і для мене. Як християни, ми ніколи не повинні себе запитувати лише про те, як спасти себе самого. Ми повинні запитувати себе також: що можу зробити, щоб і інші були спасенні» (ч. 48).

В останньому розділі Папа звертає свою молитву до Пречистої Діви Марії, Зорі надії: «Мати Божа і Мати наша, навчи нас вірити, надіятись і любити разом з Тобою. Вкажи нам дорогу до Його (Божого) царства!»  (ч. 50).