Кілька думок про Божу любов з нагоди празника Христа Чоловіколюбця

Сьогодні, у третю неділю після Зіслання Святого Духа, відзначаємо Празник Христа Чоловіколюбця. Це день в особливий спосіб присвячений вшануванню безмежної Божої любові до людей.

У чому можемо побачити цю любов Бога до нас? Найперше у тому, що Він нас сотворив. Чому? Хтось колись сказав, що Богові було самотньо в небі, ось і створив людину. Зовсім ні. Господь Бог є безмежно щасливий, і ми нічого до цього щастя додати не можемо. Якраз навпаки: Він захотів цим щастям поділитися. Тому й створив людину істотою розумною і вільною, щоб могла свідомо цей дар прийняти. На жаль, людина захотіла шукати власне щастя, не те, яке їй запропонував Творець, і тоді у світ ввійшов гріх, який замкнув нам вхід до раю. Але Небесний Отець не бажав залишати людину у цьому жалюгідному стані, тому послав у світ свого Єдинородного Сина, щоб виправити помилку наших прародичів. І, таким чином, найкраще об’явив нам свою любов. Читаючи у Святому Письмі про життя і навчання Ісуса Христа, воплоченого Бога, бачимо Його невичерпне милосердя до терплячих, немічних, грішників і до відкинених, Його терпеливість до учнів, і, зрештою, готовність віддати своє життя за спасіння людства. Можемо сміливо сказати, що Його серце палало невгасною любов’ю. А її доказом є страждання, смерть і славне воскресіння Господа Нашого Ісуса Христа.

Коли говоримо про любов, знову виникає запитання: «Чому?». Чим ми є такі особливі, що Господь Бог нас полюбив? Чи, може, ми чимось на це заслужили? Ні! Бог нас полюбив безкорисливо тому, що любов є Його природою.

Нам дуже важко зрозуміти, що означає «безкорисливо». Наш світ так влаштований, що в стосунках з ближніми керуємось принципом, що за кожен добрий вчинок належиться нагорода. Коли роблю щось для іншого, то, навіть підсвідомо, очікую від нього подяки. Коли ж щось отримую, то відразу мимоволі думаю, в який спосіб віддячити. А як незручно почуваємось тоді, коли не можемо цього зробити? Справді, приймати чийсь дар інколи є набагато важче, ніж давати. Це вимагає великої покори, відкритості до іншого.


І ось сьогодні чуємо, що Бог нас полюбив, полюбив безкорисливо. І, мабуть, відразу хочеться відповісти: «Боже, а скільки я Тобі за це повинен?» Мабуть, в цій помилковій ментальності полягає корінь багатьох духовних проблем. Йдемо на молитву з думкою: «Господи, я Тобі це і те, а Ти мені тамте й інше…», а потім нарікаємо, розчаровуємося, коли не є так, як хочемо. Або ж, вважаючи себе недостойним, ніби з «порожніми руками», почуваючись грішними, не наважуємось прийти до Творця, і цим закриваємо собі шлях до виправлення. А Господь Бог чекає з відкритими батьківськими обіймами, палаючи безмежною і безкорисливою любов’ю до кожного з нас. Чекає, щоб ми кинулися у ці обійми, довіряючи Йому, як щасливі діти. А нашою найкращою подякою буде «віддавати любов’ю за любов».